— Про те, що ти дурненький, — сказала вона.
— Це тому, що я за тобою стужився.
— Справді?
— Хіба ти не бачиш? Я просто стуманів за тобою.
— Не бачу, — сказала вона. — Я чую, що ти твердий і сильний.
— Я буду ніжним з тобою. Ти моє зайченя.
— Хочеш сказати, що в мене косі очі?
— Не вигадуй, очі у тебе трішки розкосі. Це зовсім інше.
— У школі хлопці називали мене монголкою.
— Я не бачив кращих очей, — сказав він. — Вони у тебе як…
— Як що?
Він хотів сказати: як у скіф’янки. Але мовив інакше:
— Як темно-сині квіти.
— Пригорни мене дужче, — попросила вона.
— Та я ж тебе з’їм, зайченя.
— З’їж мене всю.
Ніч розверзлася на весь світ, потім стислася в макове зерня і вибухнула білим полум’ям.
— Мамо…
Пахло Дніпром і гіркувато-пряним татарським зіллям.
Якийсь час вона лежала непритомна, він навіть не чув її дихання.
Мирон ліг на бік, лицем до вогню, а її знов заховав собі в пазуху, як зайченя. Дивився на багаття, що, перегоряючи, присідало, але щедро пашіло жаром, підсвічувало жовто-багряне листя на кущах та деревах, за якими стояли смоляні мури осінньої ночі.
— Люблю… — сказала вона крізь сон. — Бігме.
Він з голосу відчув її усмішку, яка торкнулася його теплим леготом.
Лежав і боявся поворухнутися, щоб не потривожити її сну. Спала вона сторожко, час від часу здригаючись на луск галузки чи далекий окрик нічної пташки, і тоді, як дитина, щільніше горнулася до його грудей.
Але тиша, саме зачаєна тиша нічного лісу, навівала якусь феєричну тривогу; Миронові здавалося, що не він її наслухає, а вона, ця жива тиша, вслухається в нього й чує його думки.
Він думав про свій курінь, про Осипа Станіміра та їхню армію, яка так певно взяла Київ, та замість того, щоб забезпечитися здобутою у ворога амуніцією і піти на Львів, змушена була, обдерта й боса, відступити, аби потрапити між двох вогнів. З чиєї волі, з якого такого демонського повеління вони знов опинилися на межі катастрофи? З півночі — червоні, з півдня білі, а там, на заході, був ще й третій фронт, польський, якого їм не минути.
Про найстрашнішого ворога Мирон ще не знав.
Він думав про свою бідолашну маму Марію, про батька та брата, яких уже не було на сім світі, лежали вони один на горі Маківці, а другий на горі Лисоні, а він, Мирон, живим повернувся з тієї війни, щоб відразу піти на іншу. То вже була війна за свою державу, у Станіславі, куди вони дісталися вантажним потягом, формувався український піхотний полк із вояків-поворотців. Хлопці з Коломиї, Золочева, Миколаєва, Городенки скорше скидалися на зодягнуті в лахміття скелети, вони виходили з вагонів під мокрий дрібний сніг напівбосі, у багатьох ноги були обмотані ганчір’ям, та, коли рушили вечірнім містом до касарні й хтось завів «Червону калину», Мирон побачив чудо людського воскресіння. Темні змучені обличчя враз проясніли, хлопці повищали зростом, їхні очі загорілися дивним блиском. Одні співали, другі молилися, треті крадькома витирали сльози…
Тоді в касарні він теж довго не міг заснути, наче попереду було щось незвичайне, незвідане, хоча очікувала його знов-таки війна, але війна за найдорожче, війна, яка закінчиться скоро, бо вони, ці ожилі скелети із Коломиї, Золочева, Миколаєва, Городенки, Стрия, були хворі Україною, і цю хворобу могли зцілити тільки власною кров’ю. Нехай ще трішечки почекають їх матері, сестри, дівчата, нехай вибачать їм цю загайку, зате вони, швидко здолавши ворога, повернуться до них із жаданою волею.
Після кількох тяжких боїв, коли переходили містечко Рудки, біля плебанії до сотника Станіміра підійшов священик із юнаком.
— Я є отець-декан Ярослав Ковальський, — сказав він. — Маю єдиного сина-гімназиста, але віддаю його вам. Най іде туди, де всі йдут.
— Як тебе кличуть? — спитав Станімір у хлопця з ніжним обличчям і тонкою, як у дівчини, шиєю.
— Титус, — трохи знітившись, сказав юнак.
— Титус? Скільки ж тобі років, Титусе?
— Шістнадцять.
— Отче, — сказав Станімір. — Ваш син ще замалий. Я не можу взяти його до війська, хоча ми й провадимо мобілізацію.
— Ваше військо є народним рушенням, — відказав отець Ковальський. — Тому ви не маєте права йому відмовити.
Станімір, вагаючись, посмикав себе за правого вуса. Хлопець стояв з готовим у дорогу наплічником.
— Прошу, заопікуйтеся моїм сином, пане команданте, — попросив отець Ковальський батьківським голосом.
— Ви покладаєте на мене непомірну відповідальність, отче, — сказав Станімір.