— А ви, пане поручнику, яку би хтіли?
— Та я взагалі-то ся встидаю говорити про такі куртуазні речі, але якби із трьох згаданих панєнок зліпити одну, то було би акурат. Це якщо зважити на особливі прикмети мого доброчесного камрата. Но?
— Добре є! — сказав Станімір. — Таки скурвий син заробив од мене презента!
Він дістав з-під лави господарчий мішок, порився у ньому й витяг пару новісіньких рудих черевиків. Це були великі, важкі, зате міцнющі англійські штиблети з гетрами замість обмоток.
— Маєш! — сказав Станімір. — Наразі то все, що я видер для тебе в Денікіна. Буде тобі сатисфакція за полон.
— Сім разів дякую, — Мирон задоволено зважив у руках штиблети. — В таких, бігме, можна йти під вінець.
— Ая! І ще мені перепав один знаменитий трофей, — похвалився Осип. — Я виніс із Києва справдешній скарб.
— Скарб? Із Києва?
— Но! Із самої Думи! — він так усміхнувся, наче вкусив кислицю.
— Покажіт, пане сотнику!
— Ще не час, — сказав Осип.
Мирон якраз підоспів на тяжкі бої з білими, які розгорілися на початку жовтня. Їхня бригада наступала в напрямку Монастирища, курінь Осипа Станіміра йшов на село Росоховата. Перевага денікінців була очевидною. Біляки й тут мали чисельну кавалерію, а стрільці воювали пішо. Крім того, кіннотники-донці дошкуляли хитрими партизанськими маневрами, з якими галичани зіткнулися вперше.
Перед Росоховатою місцевість була нерівна, пересічена горбами й вибалками. Курінь якраз окопався, коли пустився дрібний дощ. Невдовзі з села вигулькнули поодинокі вершники, потім за ними висипала кінна розстрільна. Сотник Станімір дав команду привітати ворога крісовим і скорострільним вогнем, після чого кіннотники без жодного пострілу подалися назад у село. Там вони покинули коней і вже пішим порядком рушили густою лавою на стрілецькі окопи. Станімір зарядив три сотні до протинаступу, четверту лишив у резерві під командою поручника Гірняка.
Заклекотів бій. Дощ припустив сильніший, але того ніхто не помітив. Вогонь з обох сторін дужчав, ворожа й галицька лави зближалися.
Мирон сидів зі своєю сотнею в шанцях. Поруч нього Петро Гультайчук ворушив потрісканими губами, і з порухів губ Мирон бачив, що він молиться до Богородиці-Діви. На Петрові теж були руді англійські штиблети, тільки не з гетрами, а з обмотками. Михась Проців, хоч сидів у резерві, раз по раз попльовував у мокрі від дощу долоні, тримаючи кріса під пахвою. Зеник Жижка наспівував собі під ніс найдовшу стрілецьку пісню «Як з Бережан до кадри січовики манджали, то краялось серденько від горя і печалі».
Прибіг патрульний Денис Собечко й доповів, що праворуч у виярку стоїть хмара кінноти. Донці готувалися до свого партизанського маневру, щоб у слушний момент налетіти їм на праве крило. Мирон дав команду резервній сотні нагинці підійти до виярка. Він підповз до гребеня схилу й побачив, що там, унизу, справді зібралася «хмара кінноти», але до слушного моменту зовсім не готова. Вершники, ховаючись від дощу, спішилися і збилися в купи попід старими вербами, що росли над руслом пересохлої річечки. На Миронів знак сотня підповзла до схилу й воднораз смальнула зі скорострілів та крісів таким вогнем, що «хмара» розлетілася, як зграя шпаків. Багато донців, забувши, що в них є коні, драпцювали пішо; хто встиг вискочити на коня, гнав його під узвіз, не озираючись, залишаючи у виярку вбитих і поранених. Іржали коні, бігли й падали люди, Зеник Жижка кропив навздогін утікачам з кулемета «шоша» і, скурвий син, уже доспівував свою нескінченну пісеньку до того місця, де «стрільчики січові до кадри доїжджали». Бо таки доїжджали!
Лава, що так браво наступала з Росоховатої, позбувшись головного «партизанського маневру», заломилася й подалася назад. Ворог у паніці побіг на Монастирище. Курінь зайшов у село.
Стражденне українське село… Воно й тут було зґвалтоване, потоптане та пограбоване. Біля дикої груші край вигону лежав заколений хлопчинка, років, може, чотирнадцяти. Селяни сказали, що він виліз із самопалом на грушу й стріляв по втікачах, наче то було не регулярне військо, а зграя горобців. Донець зняв його з груші пікою.
Біля аптеки на стовпі висів у зашморгу сивий чоловік. Це був тутешній аптекар Мошко Фалікман, який ґречно прийняв на постій двох «гаспод афіцеров», а вони так віддячили йому через те, що вчасно не дав їм горілки. Мошко й сам так робив, і селянам радив, щоб не давали драпіжникам оковитої, поки вони у тебе в хаті, бо з тверезими ще, може, якось пронесе, а як нап’ються, тоді гаплик, тоді достеменний погром. Після чарки їм подавай і дочку, і жінку, й невістку, і все, що маєш у скрині. Отож ліпше їм дати сулійку в дорогу, як уже йтимуть з хати, казав бідний Мошко, і сам зрихтував драпіжникам сидора та сулію зеленої полинівки, а вони повісили його за те, що «проклятий жид не зізнався відразу, чим його аптека багата».