У зимівнику пахло медом, вощиною, тут і там на лавках стояли старі потемнілі рамки, лежали кружки перетопленого воску, криві пасічницькі ножі, димар, сітчана бджолярська маска. Увесь куток біля мисника займала медогонка — велика дерев’яна діжа з майже криничною корбою.
Коли сіли до збитого з неструганих дощок столу, Ангел, перш ніж перейти до головного, сказав, що йому видається, ніби вони з Несміяном десь уже зустрічалися. Він не пригадує?
Несміян ясними очима подивився на Ангела.
— Єслі скажете де, то, може, спомню.
Ангел сказав, що вони могли бачитися торік у Конотопі, коли звідти викурювали гетьманців разом із німцями. Тоді на залізничній станції метушилося багато отаманів.
Несміян погодився, що таке могло бути: на той час він очолював партизанський Ніжинський полк. Він не сказав, що полк був червоним, але зараз це не мало особливого значення. Тоді й «курінь смерті» отамана Ангела називався червоним.
— А-а-а! Помню, помню! — раптом аж підскочив Несміян. — Ви сиділи тоді в желєзнодорожной канцелярії і угрожали начальніку станції отрєзать йому шаблєю я… — Несміян подивився на Марусю й, незважаючи на свою простакуватість, усе-таки виправився. — Угрожалі зарєзать його. Било дєло?
— Було, — вдоволено засміявся Ангел. — Він, сучий син, приховав тоді вагон зброї.
— На вас бил красний жупан! Правильно?
— Згадали, — сказав Ангел.
Розмова стала довірливішою, й Ангел запитав у Несміяна про склад його Групи.
Несміян відповів, що у Групі більшість становить Задніпровський полк, де чимало великоросів, але всі вони люто ненавидять большевицьку тиранію і прагнуть козацької вольниці. Ніхто не проти совєцької влади, тільки нехай совєти запровадять народні порядки без комуністів, чекістів і комісарів. Якщо по правді, сказав Несміян, то їхня Група проривалася на з’єднання з батьком Махном. Та оскільки батько зараз далеко, за лініями двох фронтів, то чому б не об’єднатися з тутешніми партизанами? Правильно?
— Що вас особисто штовхнуло на такий ризикований крок? — спитала Маруся.
Несміян дуже мило до неї всміхнувся і сказав, що це слушне запитання, бо відповідь на нього розвіє всі їхні сумніви. Він дістав красивий срібний портсигар і попросив у «баришні» (чи обмовився, чи, може, через свою простакуватість вважав це виявом особливої галантності) дозволу закурити. Почувши згоду, простягнув портсигар Ангелові та П’яті. Ангел відмовився, а П’ята взяв фабричну папіросу, дмухнув у штульбу й демонстративно підождав, поки головнокомандувач піднесе йому сірника.
Відповідь дуже проста й зрозуміла, сказав Несміян, пустивши у стелю голубу цівку диму. У Червоній армії нині шаленіє терор проти командирів, які раніше так чи так були пов’язані з повстанством — немає значення, з червоним чи петлюрівським. Усі вони, на тверде переконання главковерха Троцького, просякнуті духом анархії, і виправить цю контру тільки могила. Троцький озвірів, його агенти знищують найкращих командирів. Він не наважується відкрито заарештовувати авторитетних воєначальників, щоб не збунтувати військові частини, тому через особові відділи прибирає їх таємно. Так лише в липні-серпні було отруєно командира Таращанської бригади Боженка, потім ліквідували командира Новгород-Сіверської бригади Черняка, після Черняка застрелили в потилицю начдива Щорса. Можливо, Троцький нутром чув, що ці командири, розкусивши комуну, повернуть зброю проти неї, але підступні вбивства остаточно переконали Несміяна, що йому з большевиками не по дорозі. Він як колишній повстанський отаман зрозумів, що не сьогодні-завтра надійде його черга.
П’ята поцікавився, як Несміяну вдалося потягти за собою стільки війська. Адже серед такої орави (П’ята зумисне назвав Групу оравою, щоб цей головнокомандувач не дуже задавався) могли знайтися і донощики, й боягузи, і всяка большевицька сволота, ладна продати тебе за дрібку тютюну.