Від’їжджаючи з Радомишля, Мозолін це саме сказав і голові ревкому Науменкові, більше того, він сказав, що вони тут, «місцеві орли», здатні ловити лише мух, на що товариш Наум (так його називали свої), закинувши назад голову, зареготав на всі кутні. Коли він випростав голову, Мозоліна перед ним уже не було, і Наум крикнув йому навздогін:
— Та я цієї ж ночі поставлю їй чорного хреста!
І під ту хвилю товариш Наум — у високих хромових чоботях, весь у чорній лискучій шкірі, похрещений ремінцями-портупеями, справді скидався на чорного князя ночі. А сміявся він так через те, що обвів кругом пальця цього задавакуватого осназівця, не сказавши йому, що Маруся уже в їхніх руках. Навіщо ділити славу з Мозоліним, якщо Наум може зробити все сам?
Він віддавався справі більше за всіх приїжджих вискочок, котрі зневажливо називали цей край ведмежим закутнем через його бездоріжжя, ліси й болота. Усі вони говорили майже одне й те саме: «Хохла можно задавить только террором! За одного бандита — жги все село». Наум не розумів такої жорстокості. Він був усією душею за соввласть, але не розумів, чому ті, хто бореться за владу робітників та селян, повинні палити села й розстрілювати невинних чи несвідомих людей. З людьми треба працювати. Він, Наум, навіть ночував у службовому кабінеті, забувши, коли востаннє спав на подушці. Підкладав під голову товсту підшивку старих газет «Радомыслянин», яка лишилася тут ще від земства, і так перебивався, не нарікаючи ні на які незгоди, ведмежі закутні та бездоріжжя. На газетах йому спалося краще, ніж на подушці, бо перед сном Наум завжди виривав із підшивки одну пожовклу сторінку й перечитував її від початку до кінця, ловлячи себе на думці, що давні газети часом цікавіші за теперішні, а головне — у них можна знайти чимало підказок на нинішній день. Приміром і в 1913 році писали, що Радомишльський повіт «полон медвежьих окраин, поэтому отличается от других уездов своим бездорожьем». Люди тут відрізані від усього світу, писала газета, й існують з натурального господарства. Ведмежі закутки оживають лише взимку, коли прокладаються санні дороги, «поэтому люди здесь, как манны с небес, ждут снега».
На цьому місці Наум замислювався над дивною штукою: бач як — коли природа відмирала, у «ведмежих закутках», навпаки, прокидалося життя. Щось тут було ненормальне, та разом із тим Наум думав, що й він ось тепер виглядає снігу, бо тоді легше буде ловити бандитів. Чимало ворохобників морози розженуть по хатах, а ті, що зостануться в лісах, ніде не пройдуть снігами безслідно.
У повітовій газетній хроніці його дуже зацікавив випадок, який стався в березні 1914 року в селі Заміри. Там у селянина Івана Процента (рідкісне прізвище як для ведмежих закутків, подумав Наум) украли коня вартістю 150 рублів. Розслідував цю крадіжку такий собі пристав Свиценко, але, видно, без особливого успіху, бо аж із Києва «привезли собаку-ищейку, которая своими поисками взбаламутила застоявшуюся тину сельской жизни». Пес пішов навпростець городами й через версту «вышел к дому подсудного «кацапа» Артема Баранова и, при толпе в 200 человек, набросился на него».
Спершу Наума здивувало те, що газета «Радомыслянин», яка виходила російською мовою, назвала Артема Баранова «кацапом». Зрозуміло, що так його називали селяни, якщо злодій прибився в їхній ведмежий закуток з Московщини, але ж газета могла б висловитися культурніше. Потім Наум подумав, що такий розумний собачка не зашкодив би і йому в пошукових роботах, а ще краще мати кілька вчених собак, тоді можна з ними проводити облави й у лісі, і по хуторах. Нехай би, хе-хе, вчені пси «взбаламутили тину сельской жизни».
Але найдужче вразило Наума повідомлення «Радомыслянина» за 19 квітня 1913 року про неймовірну подію, яка сталася в селі Горбулеві, нині бандитському гнізді Соколовських. Ця коротенька замітка так приголомшила Наума, що він довго не міг заснути. Ніколи не був забобонним, у Бога не вірив, а те повідомлення із трьох рядків надовго «збаламутило» його душу.
Виявляється, що в Горбулеві шість років тому «за час до восхода солнца на северной стороне неба было видно знамение в виде зигзагов молнии. Их соединение представляло собой буквы, которые читались как «Победа».
Добре, міркував Наум, припустимо, що таке знамення на небі з’явилося, тут природа могла намалювати що завгодно. Але чия «побєда»? Горбулівців? Тоді чому це слово блискавиці накреслили по-московському? Чи воно читалося інакше, а газета написала по-своєму?
Та вже через кілька днів Наум зрозумів, що він не випадково натрапив на те знамення: воно стосувалося і його. Спершу Наумові було соромно перед собою, що не міг викинути з думок цей забобон, але він усе-таки вирішив поговорити про горбулівське диво з потіївським батюшкою Софронієм. Хоча Наум попів недолюблював, проте часто гостював у отця Софронія, бо в того навіть у піст було печене й варене, була горілка й наливка, а пекла й варила батюшці його наймичка Палазя — не дівчина, а наливне яблучко. Якщо по правді, то Наум через неї навідувався до батюшки.