Маруся пройшлася біля того дерев’яного теремка, де було програно в карти казку про горбоконика та Іванушку-дурника (тут їй сподобався різьблений ґанок, піднятий над землею: якщо під такий рундук підкласти соломи, то весь теремок спалахне як свічка, а великий вогонь уночі має свою особливу силу та враження), потім вона заблукала на дальній куток Тихі Верби, за яким у дубині «ненароком» набрела прямісінько на червону заставу. Однак тут москалики виявилися суворішими за тих, що охороняли Синельниковий маєток, — їхній командир, не вступаючи з Марусею в довгу балачку, сказав, аби «саплячка умативала атсюда па дабру, па здарову».
Маруся його послухалася і, поки дісталася до Батиєвого урочища, вже мала чіткий план нічної операції. Вона навіть пошкодувала, що зібрала забагато людей під Брусилів, бо це мусив бути блискавичний напад, який потребував не сотень, а кількох десятків козаків.
На ніч зривався вітер, небо знову захмарило, але негода партизанам часто була на руку. У лісовому ярку, де Марусин штаб розмістився на двох пеньках і колоді, було затишно. На коротку нараду вона запросила, окрім ад’ютанта Василя Матіяша, лише командира кулеметної сотні Матвія Яковенка та Івана Горобея. Діставши накази, вони пішли готуватися до операції, а Маруся ще покликала Санька Кулібабу й дала йому зелену картату хустку й спідницю.
— А це для чого? — не зрозумів Санько.
— Цієї ночі будеш моєю подружкою. Мусиш добре поголитися й перевдягнутися в дівчину.
— Яка з мене дівка? — вдавано образився Санько, передчуваючи цікаву роботу.
— Ще не знаю, — сказала Маруся. — Побачимо.
Опівночі вони вдвох підійшли до альтанки, де їх з нетерпінням ждали два «кавалери», і гарна чи погана дівка вийшла з Санька Кулібаби, але, перш ніж її розгледіти, залицяльник у лаптях дістав удар кинджалом у горло. Його товариш, що видивлявся на Марусю, навіть не встиг обернутися на тихий зойк. Вхопивши москаля за голову, Санько і його полоснув по горлянці, хоча зручніше було загородити лезо поміж лопатки. Але обидва джиґуни були в таких грубих шинелях, що Санько побоявся схибити й вирішив їх не колоти, а різати, як курей. Більше крові, зате менше шуму.
За липами виринула ще одна постать — це був Пилип Золотаренко. Вони із Саньком швиденько перевдягнулися в шинелі й натягли кашкети з зірками. Хоч як було гидко, але Санькові довелося ще й перевзутися в лапті. Вони підійшли до брами, не викликаючи підозри, бо вартові думали, що повертаються свої. Цього разу тут стовбичили два китайці, які навіть не спиталися «пропуск». Їх теж прибрали без жодного писку. Тільки Санькові стало ніяково від того, що китаєць, якому він вгородив кинджал у шию, навіть конаючи, не зводив з Санька очей. Ніби хотів запам’ятати його, щоб помститися на тому світі.
У парку від дерев почали відокремлюватися ще людські силуети, й незабаром до брами гусаком потяглося четверо козаків із в’язками ручних гранат (по три вкупі) та хлопці Матвія Яковенка з кулеметами «шоша» і «люїс». На подвір’ї було тихо, великі венеційські вікна хоромів Синельникова тьмяно поблискували проти нічного неба. Ці вікна ніби зумисне зробили такими широкими, щоб у них зручно було шпурляти бомби.
Козаки тулилися біля стін, чекаючи, поки всі займуть свої місця довкола будинку. На подвір’ї згущувалася напружена тиша, яка от-от мала розлетітися на шматки. Сигналом став брязкіт скла, коли Семен Помпа з усього розмаху запустив у шибку першу в’язку «мільсів», і ще до того, як вони розірвалися, в решту вікон теж полетіли гранати. Оглушливі вибухи один по одному струсонули будинком, разом із ними забряжчало скло, почулися крики поранених. Козаки, що метнули гранати, в одну мить відбігли до парку, звільняючи простір для кулеметників. Хлопці Матвія Яковенка сипнули з ручних скорострілів по вікнах і дверях, хоча з тих дверей ніхто не виходив, усе, що лишилося там живе, лементувало, стогнало й шукало, в яку шпарину забитися. Але й крізь гучну тріскотню та галас Маруся почула, що така сама атака з гранатами й кулеметами заклекотіла там, де стояв будинок волосної міліції. Дивна посмішка майнула в її розкосих очах, коли репання «мільсів» та стрілянина долетіли з-за Тихих Верб, де гніздилася ворожа застава. Цього разу Маруся вирішила не чіпати її до початку нальоту на маєток, щоб не сполохати основну силу ворога, — удачу обіцяв лише одночасний напад на всі червоні осідки. Нічна операція тривала кілька хвилин.