Відки ви, питаємо. З Поділля! — кажут. Говорят по-нашому, христосаютьсі, братаютьсі, бо ми ж таки й були братами-українцями. І це вперше отак сі зустріли. Сльози течут, ми, не стидаючись, розмазуємо їх по писках, як дітваки. Ти, синку, можеш догадатися, що сі діяло в моїй душі! Я думав, що кінець війні, і боявся тільки, щоб серце не розірвалося від радости. Так мені чогось зробилося, що я знов заспівав наш славень, лиш замість «Ще не вмерла…» співав «Вже воскресла…»
А на другий день замирення наша сотня одійшла з долини на заліснений схилок. По полудню я вирішив сі прогуляти по узліссю, краса ж яка, перше листячко пішло по деревах, пташки співают, все цвіте й пахне, ряст поріс килимами, я ще його й потоптав, аби на той рік діждати, і тут раптом — лусь! — луснуло моє бідне серденько не від радости, а від ворожої кулі. Бо там навпроти нас уже не подоляки стояли, а московити, поріддя брехливе й підле. Тож я, синку, впав на синий ряст зовсім не по-геройському, то мене записали в герої, бо сталося то на Маківці, а пропав я, можна сказати, ні за цапову душу. Але як вже є, — батько винувато розвів жовтими, наче виліпленими з глини, руками. — Тільки пам’ятай, синку, мою науку: якщо сі доведе мати діло з москалем, ніколи-ніколи йому не вір. Особливо сі стережи його, коли в тебе свято, коли похорон, коли ти найменше очікуєш його нападу. Найдужче пильнуй — коли москаль пропонує замирення. Тоді не дрімай, тоді він нападе неодмінно… А тепер іди.
— Куди? — не зрозумів Мирон.
— Нам з тобою не по дорозі, — сказав батько. — Ти ще живий. Ти, синку, ще сі видряпаєш…
Він чудно всміхнувся, і від того лице його, виліплене з жовтої глини, взялося тріщинами, а потім і зовсім розсипалося.
Він її не чекав, не хотів, щоб вона його, немічного, бачила в такому жалюгідному стані, і тихо радів, що Маруся ніколи не знайде його в цьому шпиталі-хліві, де він лежав у гнилій соломі, як безпорадна худобина. Його казка лишилася в тому минулому, до якого не було вороття, і єдине, за чим він тепер шкодував найдужче, це те, що не встиг їй сказати головного — того, що могло б поєднати їх навіть після його смерті. Він думав, як би це їй передати, але на таку його волю, хай і останню, не було жодної ради. Іноді виринаючи з темряви забуття, Мирон обливався холодним потом від усвідомлення катастрофи, яка спіткала його (його!) армію, спіткала Велику Україну, не кажучи вже про його нещасну Галичину, якій не судилося дочекатися своїх оборонців, що так зухвало рушили на Львів через Київ.
Він поклав собі рішенець, що як тільки зможе переставляти ногами, то хай там яка недуга в ньому сидітиме, а він утече з цієї нори: ліпше помре по дорозі до своїх під голим небом, ніж здохне отут, як пес. Одного разу він справді зіпнувся на ноги і стояв так, затиснувши в жменях жмутки соломи, ніби тримався за них; усе тіло тремтіло, підгинались розм’яклі коліна, в очах мерехтіли метелики. Не було тут ні бильця, щоб ухопитися, ні стіни, на яку можна зіпертися (попід стінами лежали болящі), і, ступивши крок-другий, Мирон звалився на солому, ткнувшись лицем у підошву чийогось великого черевика. Черевик був твердий, як камінь, бо й нога, взута в нього, уже захолола й затверділа.
Знов потяглися незміряні ночі, жовті липкі вечори, а білого дня не було. Білий день йому навіть не марився.
Вона прийшла до нього вночі, він зрадів, що в темряві Маруся не побачить усієї тієї срамоти, в якій він карався. Та хіба лише він? Уся його армія опинилася в проваллі, половина її вже була під землею, без хреста й знаку, тисячі й тисячі стрільців знемагали в пропасниці, а ті, хто з останньої моці ще тримався на ногах, силкувалися зберегти жменьку війська у цілості, вирятувати його будь-якою ціною, бо ганьбу ще можна покутувати кров’ю, а загибель цілої армії не лишала жодної надії.
І він сказав їй так, як говорив йому Станімір:
— Ми ж не взяли ні їхніх погонів, ні хоругв, ні присяги…
— Це ваш вибір.
— Хіба вибір між смертю і шансом на подальшу боротьбу є зрадою? — спитав Мирон. Він і себе про це часто запитував.
— Виправдання важиться підсумком, — сказала Маруся. — Побачимо.
Дивно, що в темряві він виразно бачив її обличчя, бачив родимку над кутиком вуст, бачив, як тривожно блищать її очі. Його взяв острах, що вона зараз піде й він знов не встигне сказати їй те, що носив у собі давно.
— Зайченя… Я хотів тебе попросити…
— Кажи!
— Ми програли війну. Цю війну ми програли. Нас не вистачило на чотири фронти…