Стогони, марення, крики й шепотіння непритомних людей зливалися в моторошне ячання суцільного болю і відчаю. У сутіні всі хворі були на одне лице, але серед них Маруся не бачила того, яке за версту розпізнала б у темряві. Її також ніхто не впізнав, не кликав, лише якась обстрижена мара зіп’ялася на лікті й, світячи біснуватими очима, заверещала:
— Що ви, гаспиди, наробили? Він же любив мене за косу, а ви її відтяли!
Маруся лиш тепер здогадалася, що серед хворих вояків опинилася тифозна жінка. Поруч неї лежав на соломі жовтий, як глина, стрілець, але йому було байдуже, де він і біля кого.
Лихе передчуття, яке давно млоїло Марусю, пробрало її морозом.
— Мироне! — тихо покликала вона, розглядаючись навсібіч і тамуючи віддих. — Мироне!
Але її голос так само злився з ячанням невтолимого болю й розпуки. Ніким не почутий, без надії на відповідь. Мирона тут не було.
— Він любив мене за косу… — скімлила обстрижена. — Він пішов…
— Хто? Хто пішов? — перепитала у неї Маруся. — Мирон?
— Не знаю, як його звуть. Коло мене лежав, а тоді пішов.
— Куди?
— Додому, — сказала обстрижена. — Туди, куди Бог послав.
Маруся повернулася до передсінка, де за столом у тій самій позі спав лікар, впустивши голову на схрещені руки. Вона навмисне стукнула дверима, щоб його розбудити, але він не поворухнувся. На мить Марусі здалося, що цей чоловік мертвий. Вона з острахом поторсала його за плече.
— Пане докторе…
Він поволі підняв голову й подивився на неї відсутніми очима. Вони, його запалені очі, були червоні не від безсоння. Бідолаха й сам був хворий. Він спробував підвестися, але не зміг.
— Що ви хотіли? — спитав він.
— Ви… лікар?
— Лікар Охрімович.
— Я шукаю поручника Гірняка, — сказала Маруся. — Його поклали до вашого шпиталю.
— Гірняка? Це якого? — лікар Охрімович наморщив чоло, намагаючись щось пригадати. — Його вже немає.
— Куди його перевели?
— Він помер.
— Ні, — сказала Маруся. — Я запитую вас про Мирона Гірняка. Ще кілька днів тому він був у вас.
— Так, був. А вчора його поховали.
— Не може бути.
— Ну, чому ж не може? Якраз це тепер найчастіше й буває.
У його вичахлому голосі не було й краплини смутку. Він підсунув до себе заяложеного зошита, що лежав на столі, погортав його до останньої списаної сторінки й повів жовтим пальцем по окремому рядку.
— Поручник Мирон Гірняк, 2-й курінь, 8-ма Самбірська бригада, — прочитав він уголос. — А ви хто йому будете?
— Де його поховали?
— Там, де всіх. У нього немає своєї могили. Я б вам не радив туди ходити, — сказав він так само, як говорив їй Станімір. Тільки Осип говорив ще про живого, а лікар Охрімович — про мертвого.
— Він… у нього тут не лишилось нічого? Може, щось із речей…
— Ні. Ми такого не зберігаємо. Пандемія.
— Що?
— Епідемія. Під час епідемії речі небіжчиків підлягають знищенню.
— Так… звісно…
— А мені так угадується, що ви дівчина. Я не помилився?
— Це зараз має значення?
— Має. Хоч одного буде кому оплакати.
— Я не вмію плакати, — сказала вона.
Маруся вже була біля дверей, коли лікар Охрімович раптом її зупинив.
— Стійте!
Вона обернулася. Невже він скаже, що могла трапитися помилка? Але ні. Він сказав:
— Я хочу вам зробити добре діло. Ви така юна… Давайте я зроблю вам щеплення.
— Яке щеплення?
— Від тифу, певна річ. Якраз маю сироватку, вакцину з убитих мікробів. Я приготував її сам із крові вояка, котрий помер.
Він тяжко підвівся і, похитуючись, підійшов до полички, на якій стояв слоїк з бурою рідиною.
— Ні, дякую, — сказала Маруся.
Вона вийшла надвір, та потім ураз повернулася.
— Якщо ваша ласка…
Лікар Охрімович зробив їй ін’єкцію. Він хотів їй сказати, що оце і є все багатство, яке лишилося від мертвого вояка. Але це значно більше за пам’ятні речі, що могли від нього лишитися. Це те, що відверне смертельну загрозу й назавжди зостанеться в її крові. Навіть перейде нащадкам.
Та він цього не промовив уголос. Він був певен, що вона це знає і через те повернулась до нього.
Коли біда йде за бідою, та ще й не сама, а зі своїми небожатами, тоді настає катастрофа, в якій не лишається місця для щасливого випадку. Маруся розминулася з Мироном на відстані двох кидків палицею, коли вона, минаючи полями Самгородок, мчала на сірому до Попільні, а він, ледь переставляючи ноги (ніби заново вчився ходити), дибав через те містечко на Зозулинці. Позаминулої ночі, вловивши момент, коли нікого не було в передсінку, Мирон непомітно вибрався з обителі смерті, щоб справдити давній намір — або дістатися до свого куреня, або віддати Богові душу під голим небом. Він знав, що його не шукатимуть; лікар Охрімович, оглядаючи хворих і не побачивши серед них ще одного безнадійного пацієнта, подумає, що чергові санітари винесли його туди, куди щодня виносили мертвих.