Г. Р. Що ви маєте на увазі, коли говорите про «підтвердження дійсністю»?
В.-К. Оленін. Звичайно, я маю на увазі збіг, бо «ідея-фікс» — ідея з самого початку помилкова. Якщо, скажімо, стародавня людина відразу ж відкинула думку, що її сíм’я здатне зробити дерево плодоносним, але згодом вона стала свідком того, як дерева сусіда, який цю думку поділяє, вгинаються від плодів (на відміну від її власних дерев), — у неї мимоволі з’являються сумніви. Людина бачила, як сусід «запліднював» свої дерева — й ось вони плодоносять...
Г. Р. Тобто ви хочете сказати, що вона в якомусь сенсі почала вірити в ідею?
В.-К. Оленін. Авжеж, тому що «ідея знайшла підтвердження». Людина безсила проти фактів. Але про який факт мова? Адже ми з вами розуміємо всю абсурдність і безпідставність цієї ідеї. І, тим не менше, сама дійсність ніби підтверджує її!
Г. Р. У той час, як насправді існують зовсім інші причини того, чому в однієї людини врожай, а в іншої — неврожай...
В.-К. Оленін. Абсолютно вірно. Але це ми з вами розуміємо. А стародавня людина, переконавшись у «правильності» ідеї (яку вона до цього відкидала), починає відтепер — обличчям до своєї невдачі і удачі сусіда — дедалі більше вірити в цю ідею. Ще один збіг — і вона й собі візьметься «запліднювати» дерева та інші рослини.
Г. Р. Отже, ідеї ПКГ — це ті ж «ідеї-фікс»?
В.-К. Оленін. Безумовно. Ми провели психіатричне дослідження і встановили, що ідеї ці повністю узгоджуються з нашою теорією про «ідеї-фікс». Люди, які спершу відкинули думку про сторів-людей як щось абсурдне, як «дитячий лепет», як явну «маячню», згодом стають, самі того не помічаючи, уважніші до своїх сторів та їх поведінки. Зустріч зі сильною енергетикою «ідеї-фікс» не минула для них безслідно. Свідомо відкидаючи її, вони, проте, дуже часто змушені боротися зі сумнівами, які в них з’являються (що свідчить про те, що ідея проникла у підсвідомість людини й активно там працює). Досить, наприклад, якого-небудь «розумного» руху з боку стора (а ми знаємо, що серед цих тварин трапляються дуже розумні і кмітливі особини — як, втім, і серед мавп, собак і корів) — і ось уже людина зупиняється в страху, якого вона ніколи раніше не знала: «А що, коли це і справді людина?» Розумієте, якщо людину налякати, що вона «людожер», то цей страх, рішуче відкинутий у першу мить як абсурдний, все ж може продовжувати жити глибоко всередині. Він, цей страх (тим більш ефективний, чим жахливіше звинувачення), і є основним ґрунтом, що забезпечує існування та розвиток «ідеї-фікс».
Г. Р. Чи зверталися до вас уже люди, хворі на подібні страхи?
В.-К. Оленін. Такі люди вже є, і, на жаль, їхня кількість стрімко зростає. Днями до нас звернулася жінка, мати п’ятьох дітей. Вона «з жахом» нам повідомила, що її «долають сумніви», ніби сторенята, що граються з її дітьми, «нічим не відрізняються від її дітей». «Жах» її полягає в тому, що, «якщо це правда», тоді «всі ми чудовиська, всі ми людоїди». У приймальному відділенні нашого Центру з нею сталася істерія. Жінка кричала: «Як я зможу тепер їх їсти? Ковбаси з людей!»
Г. Р. Але це ж дослівно фразеологія ПКГ!
В.-К. Оленін. Ви абсолютно праві. Жінка не помічає, що говорить фразами з листівок і газет цієї організації (які вона «для чогось», як вона сама зізналася, читала). У кожної «ідеї-фікс» своя мова, своя фразеологія, в якій вона, власне, і живе. Ця фразеологія відповідає цілком реальному почуттю, породжуваному «ідеєю-фікс».
Г. Р. Тобто сила «ідеї-фікс» у тому, що вона входить у людину «почуттям»?
В.-К. Оленін. Так. Саме в такий спосіб, стаючи почуттям, їй і вдається — як щось дуже «особисте» — вкоренитись у людині. Людині потім вже важко розпізнати в собі цю частину як нав’язану — як частину, яка, якщо подумати, зовсім не належить до її особистості, бо, фактично, ще вчора була їй зовсім чужою.
Г. Р. Чи можна з огляду на це стверджувати, що «ідеї-фікс» становлять велику небезпеку для суспільства?
В.-К. Оленін. Мені здається, це не викликає жодного сумніву. Проблема в іншому: як розуміння цієї небезпеки поєднати з розумінням свободи — «свободи думки та почуття», яку гарантує людині Конституція. Бо ж надзвичайна делікатність питання в тому й полягає, що, ввійшовши в людину, «ідея-фікс» стає ніби (ніби!) частиною її особистості. Тож, зазіхаючи на цю ідею, нехай і абсурдну, небезпечну, ми робимо, так виходить, замах на саму людську особистість!