Ми знайшли поблизу невеликий струмочок, і я спочатку своєю, потім її рукою показав їй, як підмиватися.
Ми з’їли підсмажену птицю і заснули біля згаслого багаття, притулившись одне до одного. Я міг оволодіти нею, як учора, але мені не хотілося. Для мене більш важливим було просто гріти її собою. І грітися нею, її тілом.
«Я щасливий. Я вперше безмірно щасливий. Без усього того, що в мене було раніше. Тут! У таких умовах! Як це можливо?» Це було останнє, що я встиг подумати перед тим, як заснув, поклавши голову на її важкі теплі груди, ніби на подушку.
9
Ми прокинулися від холоду. Маша тремтіла менше (звикла обходитися без одягу?). У мене ж зуби вибивали чечітку. Перші промені сонця вже висвітлювали верхівки дерев.
Я підвівся й узявся робити інтенсивну зарядку. Маша дивилася на мене, не розуміючи, що я роблю: так що ж таке людина — набір «людських» звичок, не більше? Щоб зробити з Маші «людину», досить її навчити «людським поняттям»: справляти нужду у відведеному місці, вмиватися, робити зарядку?.. А без цього — вона «тварина»? І це все, що потрібно, щоб «стати людиною»? Вся «різниця»?
Що більше я про це думав, то менше значення вбачав у всьому тому, чим хизувалися, наділяючи себе «вищим статусом», люди. Я раптом зрозумів, що, в принципі, мені плювати, чи має Маша поняття, де їй мочитися, як і навіщо митися, як робити зарядку. Порівняно з тим, що в ній було і що для мене було важливо, як повітря, все інше не мало великого значення. Але що ж такого в ній було? Такого, чого не мала — володіючи всіма «людськими поняттями» — Ельза (навіть тут, на відстані, я не міг думати про неї без роздратування).
Ми довго, цілих дві години, піднімалися на гору. Рух зігрів нас, а коли ми нарешті вибралися на плато — спекотне червневе сонце віддячило нам світлом і теплом, яке проникало до самого серця.
— Яка краса! — сказав я, вдивляючись у ланцюг далеких засніжених вершин, що відкрився нашому погляду. — Ми підемо туди, — я показав Маші на сяюче над грядою сонце. — Нам треба туди.
Я бачив, що Маша теж відчуває красу — як і я. Її очі, в яких відбивалися сонце і блакитне небо з білими хмаринками, світилися. На вустах застигла мимовільна усмішка. Дивно, але я вже «не помічав» її (і своєї) голизни. Просто грона її налитих грудей, які «дивилися» врізнобіч, трохи віддутий живіт з кущем чорного волосся внизу, сильні довгі ноги сприймалися як щось їй найвищою мірою притаманне — як частина тієї природи, яка нас оточувала і якою я відчував себе як ніколи сам.
Ми вирушили в дорогу.
Йшли години дві. Плато незабаром скінчилось, і ми знову почали підніматися вгору. І доводилося не раз пропускати її вперед, щоб страхувати знизу на випадок, якщо вона зірветься. І вид її голої жіночої таємниці, яка весь час перебувала в мене перед очима, яку іноді навіть освітлювали промені сонця, не викликав жодних інших почуттів, крім ніжності й мимовільної поваги.
Ми були друзями в цьому поході, мети якого вона не знала. І нам потрібно було йти ще багато днів. Нам потрібно було дістатися до Вовчого перевалу, за яким і повинна бути невелика Долина Гірських Фіалок, де, якщо вірити інформації Корка, і знаходився потрібний нам табір. Що буде з нами далі — я не міг і не хотів уявляти. Просто у мене не було іншої мети, крім «дістатися до табору», і вже тому вона багато чого вартувала.
Ближче до полудня ми втомилися, і я вирішив зробити привал. Тим більше, ми потрапили на величезну чорничну галявину і гріх було не підкріпитися ягодами. Незабаром і Маша, і я були чорні з ніг до голови. Коли я побачив її губи, язик, підборіддя, груди і навіть живіт, чорні від розчавлених ягід, мене розібрав сміх. Маша спочатку не зрозуміла, розгублено дивилася на мене, слухаючи мій сміх, — і раптом сама розсміялася, чисто, дзвінко, не зводячи очей з мого такого ж брудного тіла. Зовсім як людина.
Ми прилягли на теплому схилі, зігрітому спекотним сонцем. Відігрівалися за минулу ніч — і наперед, за ту ніч, яка нас чекала.
Над головою, в листі, пустували якісь гірські пташки. Дзижчали десь бджоли чи оси.
Засинаючи, я подумав: все моє колишнє життя розвалилося, я ніби щойно народився, голий. Як немовля (мені стало чомусь весело). І ця мета — «дійти до табору» — мені дуже потрібна в таку хвилину. Коли ще неясно, навіщо тепер і як — для чого? — жити.
10
Після тривалих консультацій з громадськістю та з провідними фахівцями з історії, соціології та психіатрії, Вища Контрольна Рада Рейха вирішила вдатися до виняткових заходів і покласти край діяльності так званої Партії Консервативних Гуманістів. Учора було проведено акцію з метою ліквідації бюро партії, її друкарні, а також припинено випуск видань, що так чи інакше поширюють небезпечні ідеї вищезгаданої партії.