Він був дуже незадоволений. Вдома біда. Батьки старі. В них німці забрали одного коня, а коли мати казала, що її два сини у німецькому війську, то у «винагороду» дістала штовхана в груди, а коня все одно забрали. Брат казав, що йому належиться ще одна відпустка, але він з неї вже не повернеться до війська. І пізніше, ПІСЛЯ ВІЙНИ, я довідався, що він справді не повернувся, а пішов до УПА і там загинув.
Під час нашого рекрутського вишколу до нас прибули колишні українські старшини з наших Визвольних змагань, які зголосилися до дивізії. Вони були одягнені у звичайні стрілецькі мундири, без старшинських відзнак, і, очевидно, віком могли б бути нашими батьками, тому абсурдним було їхнє порівняння з молодими елегантними німецькими офіцерами Я не дуже на них звертав увагу й не випитував, звідки вони приїхали і яка їхня функція. Самозрозуміло, що вони тільки час-до-часу скупо з нами спілкувалися.
Щойно прочитавши спомини одного з них, сотника Дмитра Феркуняка, та майора Гайке, німця з штабу дивізії, я довідався, що 17 липня зі Львова виїхало до Брна у Чехії 240 колишніх старшин. Не всі вони були здатні до військової служби через свій вік, підтоптаний стан здоров'я та вимоги до модерного ведення війни. Таких згодом звільнили. У Брні вони почали свою військову службу як «рекрути». Першого серпня від'їхали до Гайделяґру, де брали участь у нашому вишколі як спостерігачі. До нашої 10-ї сотні приділено з них дев'ять. 28 серпня 1943 року вони прийняли присягу, один день перед нашою. Чомусь командир вишколу так зарядив. І того ж дня виїхали до Лешан у Чехії на старшинський перевишкіл.
Гайке зробив свою оцінку: хоч українські колишні старшини не дорівнювали своєю поставою німецьким колегам, але в деяких бойових ділянках перевищували їх.
Після закінчення рекрутського вишколу нас порозділювано до різних родів зброї та спеціяльних вишколів, а мене призначили до піхотинської підстаршинської школи, до Ляуенбургу на Помор'ї.
Ляуенбурґ
Поїзд цокотав монотонно, подекуди стояв якийсь час, і знову набирав швидкості, їхав кудись, у невідоме…
Я в дійсності не знав, куди мене призначили, бо назва Ляуенбург не мала найменшого значення для мене. Після закінчення рекрутського вишколу в Гайделяґрі, одного ранку нас викликали на збірку й ми підходили по черзі до столика, за яким сидів офіцер, який тримав список в руці. Біля нього сидів писар. Коли я підійшов, офіцер, подивившись на мене, призначив до підстаршинської школи у Ляуенбургу.
І так по черзі. Олеся Готомюка, «пана з міста», який ніколи, правдоподібно, не сидів на коні, призначили до школи «шірерів», тобто таких спеціялістів, які знають найменшу частиночку воза чи упряжі до різного типу «тягла на колесах». Я його пізніше зустрічав у Нойгаммері, де він розповідав, що це була прямо нестерпна ситуація. Треба було вивчати напам'ять тисячі назв по-німецьки, складати упряж всякого роду, складати й розбирати різного роду вози — все, що стосувалося кінського тягла. А що він був «здібна бестія» в школі, тому вивчив усі ці складні німецькі «конячі й возячі» науки. Напевно його коні любили, бо в школі його любили не тільки всі дівчата, але навіть хлопці. Таких людей мало на світі. На жаль, як багато вояків, він не повернувся з-під Бродів.
У товарному вагоні, примістившись якнайвигідніше в кутку на соломі, я майже цілу дорогу проспав. Звичайно ми їхали вночі, а вдень стояли на бічних рейках. Однієї ночі вагонами вигойдувало, мов деревами в бурю, і навіть мені, сонному, не спалося. Згодом казали, що то була спроба саботажу. Ніби польський машиніст намагався вивести поїзд з рейок.
— Певно довідався, що ним їдуть українські вояки, — хтось зауважив. Хтось чув, що його мали б арештувати. Чи це правда? А може качка, яких у воєнний непевний час безліч кружляє? Хто його знає? І якби це була правда й поїзд був би вилетів з рейок, правдоподібно, я не був би вражений, бо я був півсонний. Зрештою німці у нас втовкмачили, що Krieg ist keine Lebensversicherung — війна — це не асекурація на життя.
В дорозі притрапилася ще одна пригода — романтична. Під час постою вояк з одного вагону запримітив гарну дівчину в уніформі залізнодорожника. Заговорив до неї і, слово по слові, між ними зацвіло кохання, дослівно, з першого погляду. Вона опинилася у вагоні. Навіть не зауважили, як поїзд рушив… Що згодом відбулося, збулося …