У воєнний час, частіше, ніж коли-небудь, процвітають романи й дозріває справжня любов… Що ж, «бо війна війною»…
А тут нараз велика несподіванка! Поїзд зупинився. Нагло відчиняються двері наших товарових вагонів.
— Раустретен, шнель, шнель!!! — Виходь! Швидко! — рознеслося по цілім пероні.
Ми вискакували, мов попарені, нашвидку забирали свої речі, а вздовж поїзду бігали німецькі підстаршини й кричали на ціле горло. їхні крики вражали, мов гавкання й гарчання злих собак.
— Кроком руш!
Йдемо вулицями містечка Ляуенбургу. Дороги брукові, від яких дуже голосно відбиваються цвяхи на підошвах черевиків.
— Айн лід!
І понеслося: «Машерують добровольці, як колись ішли стрільці!» Я ніколи перед тим і ніколи потім не чув такого звуку, такої пісні. Голоси, відбиваючися від низьких кам'яниць, вилітали вгору, в чисте ранкове повітря, неслися далеко, далеко. Це був немов могутній спів у величньому небесному храмі.
Коли ми прийшли до кошарів, наші інструктори знову заметушилися, закричали своїми сильними голосами. Тут команда ясна, голосна, криклива, тут нема часу на думання, бо якщо ти сповільниш темп, біля тебе не один, а два гарчать. І це був наданий тон, який ніколи пізніше, через цілий наш вишкіл не змінився. Тут усе треба було робити нашвидку, бігом — чи нести баняки з обідом, чи йти до лазнички, чи виходити на вправи, якщо не бігом, то прискореним кроком. Здавалося, що все відбувається у швидшому, ніж нормально, темпі, немов у прискорених кадрах фільму. Мені нагадалися фільми Чарлі Чапліна з його дріботінням і механічними рухами, хоч ми ходили випростованіше — по-військовому — «цакіґ».
Нас відразу повставляли по висоті і порозділяли по роям і чотам. Я ніколи не хотів бути першим — ні в першій чоті марширувати на самому переді сотні, тому дещо зігнув ноги в колінах і попав до другої чоти. Попав я на залю — один рій на одній залі — між чужих хлопців. З моєї школи тут тільки був Панасюк, інші були десь із околиць Бузька, з Холмщини. Було ще двох із Станіславщини. Хоч не хоч, а мусив я привикати до нових людей, до нових «типів». А типи у нашій групі були різні. Ті з Бузька любили співати батярські пісні по-польськи, що я їх вперше в житті чув, як от: «Буффальо Біль, Буффальо Біль», що звучало рефреном, а між ним в монотонних стрічках оспівувалися подвиги якогось героя, що заводився з індіянками, легковажними дівчатами та іншими невігласами. Очевидно це було просякнуте «масними словами». Щойно в Америці я довідався про існування цього історичного «Буффало Біла», американського піонера-бойовика, якому, очевидно, і не снилося що про нього будуть співати вояки галицької дивізії в німецькій підстаршинській есесівській школі та ще й польською мовою. Чисте вар'яцтво! Прикметно, що ця найсуворіша в Німеччині підстаршинська школа, як ми довідалися згодом, розміщувалася в колишньому домі вар'ятів.
Ляуенбург лежав на Помор'ї, неподалік м. Данцінґу або Ґданська (по-польському). Ми прибули туди в листопаді й залишилися там на цілу зиму. Погода, щоправда, не була холодною, снігу майже не було, а коли падав, то надовго на землі не затримувався.
На вправи ми не ходили, а часто бігали, або підбігали. Багато проводилося польових бойових вправ і вдень і вранці, і вночі. У форсованому марші ми йшли не дорогою чи полем, колійними рейками, а по шпалах з повним лаштунком.
Коли появлялося сонце, нам наказували одівати шинелі — і тоді ми заливалися потом. Коли було холодно й морозно, нас виганяли тільки в піджаках, зрозуміло, з метою загартування.
Мали ми й «фізкультуру». Хоч як я любив усякі спортові заняття, але дуже скоро зненавидів тутешню «фізкультуру». Починалася вона бігом навпростець у військових черевиках в маршовій колоні. Треба було бігти так, щоб один одному не оббивав п'яти, але втримати ритм було неможливо. Потім ми прибігали до холодних гангарів, величезних гаражів, де нас заставляли боротися один з одним.
Найбільше нам давав по кулях Штреп. Це був полігон, що знаходився за кільканадцять кілометрів від наших казарм. Ми виїжджали туди, як правило, вночі, висідали за кілька кілометрів від Штрепу і марширували до хат, які тут стояли порожніми. Вдосвіта ми милися снігом і робили гімнастику. Потім після сніданку починався вимарш на гостре стріляння: мінометами, кулеметами, рушницями — все у бойовому порядку, в бойових обставинах. А на кожний рій припадав один середній міномет: дуло, ніжки і плита, а також чотири скриньки мін; один кулемет з скриньками амуніції. Кожен мав також свого кріса, а перші кулеметники — пістолети. Все це треба було нести на плечах, а нас у рої було тільки тринадцять. Непросто було бігти з таким великим навантаженням.