Тепер ми мали лекції не «вельтаншауліхе шулюнґ», а — «світоглядовий вишкіл», тобто не німець викладав, а наш старшина — поручник Любомир Макарушка. Приїхав, коли вже вишкіл розпочався, в уніформі звичайного вояка. Незабаром він купив собі райтузи та офіцерські чоботи, (офіцери мусили купувати офіцерські уніформи за свої гроші).
Говорив він не плинно й гладко, а «заікуючись», тобто майже після кожного речення переривав свій виклад звуком «ммммм». Мирон Шарко, котрий давав пояснення на кожне явище природи чи поведінку людини, твердив, що д-р Макарушка мусить мати фах адвоката, а добрі адвокати ніколи «нагаряче» не говорять, а наперед думають, що мають сказати. Тому д-р Макарушка так собі робить павзи, щоб подумати над наступною фразою.
Тема його викладів була в більшості про наші Визвольні змагання, в котрих він брав участь. Хоч не дуже багато затрималося в голові, але один момент мені запам'ятався: «Коли я був командиром куреня в Галицькій армії під час Чортківської офензиви, — розповідав він, — то я не знав скільки вояків я мав. А щоб бути певним, під час обіду приходив до польової кухні і тоді рахував всіх вояків. Бо який вояк зречеться свого обіду?»
Щойно після війни я довідався більше про д-ра Макарушку. Він не був адвокатом, а закінчив економічні науки у Відні. Він теж закінчив славну на всю австрійську імперію т. зв. Терезіянську військову академію, був членом Військової управи, відповідальний за набір старшинських кадрів до дивізії. Про Військову управу в той час я нічого не знав. Вона мала багато завдань, видавала один рік тижневик для вояків дивізії під назвою «До перемоги!». Того часопису я не бачив у дивізії. Члени її відвідували табори вишколу. Д-р Макарушка й інженер Юрій Крохмалюк, члени Військової управи, зголосилися до дивізій й працювали у її штабі.
Прийшов час «цвішенпріфунґу», тобто, відбіркового іспиту, в якому були навіть запитання, що не відносилися до військової тематики. Наприклад: назвати якусь оперу й подати її композитора. Ті, що жили у Львові, могли запримітити з афішів назви опер, які ставив театр, а інші не зустрічалися з такими питаннями. На моє щастя, в гімназії, на уроці німецької мови ми читали дещо про оперу Моцарта «Чарівна флейта». Щось таки пригодилося і з гімназійної науки.
Досить високий відсоток не пройшов цього іспиту. Ті вояки повернулися до дивізії. В нашій кімнаті залишилося менша кількість товаришів, деякі з них запам'яталися своєю особливою поведінкою.
Після денних зайнять і вечері, в одному куті Місько, спершися на горішнє ліжко, переписував до свого зшитка з підручника «ґегайме захе» (військові підручники належали до «секретних справ», тобто заборонялося їх поширювати чи переписувати). Пощо він це робив? Нікому Місько не сказав. (По війні став професором електротехніки в університеті в Канаді).
В іншому куті «бойовий Зиновій», прозваний «Негусом» через свій вигляд лиця, подібного до абесінського Гайлє Селясі, лежачи на своєму ліжку, вивчав свою лекцію, часто з шоломом на голові і підперезаний поясом з багнетом. Був досить гарячий і один раз, витягнувши з піхви багнет, погрозив своєму побратимові, котрий з нього зажартував. (Був професором славістики в США).
При столі, що стояв посередині залі, при голій жарівці вчився Богдан, прозваний, невідомо ким і чому, «Піташком». Його метода була неординарна. Він сидів прямо при столі, однак незабаром йому очі «липли», голова повільно хилилася вдолину. Коли чоло стукнуло об стіл, він «притомнів», рвучко підносив голову й починав свою рутину наново. Я дивувався, як він міг що-небудь запам'ятати. (По війні був адміністратором шпиталя в Австралії).
Я вчився разом з «Яремком». Ми спільно читали матеріял, згодом один одного перепитували. Мені нагадувалося навчання до матури в гімназії, однак тоді нас вчилося разом трьох. (Яремко працював фармацевтом в Канаді).
Ще один — це Юрко, прозваний «Манджуко», бо народився у провінції Манджуко в Китаю в сім'ї лікаря. Мав добрі осяги на легкоатлетичних змаганнях, коли ми пробували здобувати очка на спортові значки.
В межу з нашим бараком був сад бросквинь, які саме дозрівали. Не можна було втриматися, щоб не полізти в сад, тим більше, що свіжих овочів ми не отримували. Незабаром в саді поставлено сторожа.
З деяких господарств німці повиселювали власників, а ту околицю використовували на бойові вправи. При кінці вишколу ми взяли участь, як обсерватори, у вправах більшого з'єднання, гострою амуніцією наступу через річку. Ми мали обсервувати перебіг вправ, а згодом обговорити що було виконано правильно й які. були недоліки. Ми йшли навмання околицею і натрапили на поля доспілих великих, червоних, солодких, як мед, полуниць. Поля стояли облогом й полуниці росли вже дико. Несподіваний «бенкет»!