Я не командував своєю сотнею, бо, по-перше, не міг командувати в такій околиці, де рої були порозкидувані, по-друге, не дуже старався командувати, і, по-третє, не дуже знав, як командувати. Я проводив «обговорення» з чотовими і ройовими, а вони несли свою службу, й виконували свої обов'язки. Вибивався у цій службі один десятник, який вже був на східному фронті і знав, що таке справжня війна. Він мав добрі кавалерійські чоботи — не знаю, звідки він їх придбав, і завжди «промишляв», важко було його застати де-небуть. Петрова не було, а той був і не був. І коли я дістав наказ завантажитися до поїзду і їхати до нового полку, полку Паніра, всі з'явилися, прибув навіть Петрів, але цього десятника як нема, так нема. Чекав я до останньої хвилини, бо боявся, що десь його зловить жандармерія, а він не має ніякої перепустки. Але таки не дочекався, поїхали ми до Св. Мартіна. Відмельдувався я спершу Панірові, а потім нашому новому командирові батальйону, що зібрав нас на площі і промовляв до нас — я йому служив за перекладача, аж дивлюся, попід мури закрадається мій десятник. Він став на своє місце так, ніби й нічого не сталося, ще й підсміхається.
Коли я приїхав до Св. Мартіна, зголосився до командира 31-го полку Паніра. Очевидно, я зголосився після всіх приписів, яких нас навчили: старшина ніколи не біжить перед вояками, хіба що попаде під кулі; старшина ніколи не Виструнчується і не стає «наструнко», як вояк, він не притискає долонями до швів штанів; він свої рухи робити граціозно, ноншалянтно, з певною недбалістю. Я ніколи не голосився, ані не здавав рапорту командирові полку і тепер мав першу нагоду показати, чого навчився у школі. Підійшов я до нього повільно, засалютував ноншалянтно, і, почавши своє оголошення, ще не вспів сказати «штандартенфюрер», як він на мене накинувся з криком: «Чому ти не підбіг до мене?! Чому не притиснув долонь до швів? Чому?! …» Я почав йому вияснювати, що нас у школі вчили, що фюрери не бігають, що фюрери не стають наструнко… але він перервав мене своїм писклявим криком, що летів попри мої вуха, ніби невловимий свист вітру, і наказав мені стати «наструнко», відсалютувати «по-військовому»… Свят, свят, свят — думаю собі, — ото попав. Подивився на нього, худого, злого, з палицею в руці і думаю собі: «Чорт з тобою. Хочеш, щоб я стояв наструнко — стану, мені з голови не спаде «шірміца», бо і так її не маю. Ти — штандартенфюрер, а я?…» Відтоді я переконався, що школи — це одне, а життя — це життя. У гімназії, хоч я здав «іспит зрілості», не значить, що я став «зрілим», а у старшинській школі, яку закінчив як «фегіґ» — задовільно, не став офіцером, бодай таким, яким хотів мене бачити Панір.
Але цей інцидент проминув, Петрова забрали чомусь від мене після того, як Панір потермосив його за шалик, і я став «своїм паном», паном своєї сотні і комендантом одного словацького села. І тут знову проходив нову «школу», з якої, на жаль, не здав ані «іспиту зрілості», ані не дістав свідоцтва «фегіг».
Село, в якому розташувалася моя сотня, було багате. Усі вояки примістилися на фільварку, в якому, крім нас, ще стояла отара овець. Вівці мали свого пастуха, а сотня мене. Кому ліпше поводилося, не знаю, але це була пізня осінь і вівці були в оборі, не мали ніякої служби, а вояки мусили виконувати певні обов'язки. Житлові кімнати на тому фільварку зайняла канцелярія сотні, в якій «командиром» був писар — підстаршина Славко Лесюк. Іншу кімнату зайняли німці-підстаршини, а при самому вході я мав свою кімнату, вузьку із звичайним ліжком, застеленим військовими коцами.