Не було ради, мусів покидати гарне товариство. Йдучи назад, міркував собі: «Коли заноситься на приємну обстановку, то вища сила ніби грається зі мною й підставляє ногу, як у футбольному матчі…»
У сотенній канцелярії на мене чекав командир цієї частини, яка, закінчивши свої дії у Словаччині, їхала на фронт і тут зупинилася. Командир розповідав про бої, битви і втрати. Тоді я довідався від нього, що «штурмґешіце», самохідні гармати, дула яких не поверталися, як у танках, більше розбивали більшовицьких танків, ніж німецькі танки. Але це мене не цікавило. Вечір був втрачений.
Я мав свого «пуцера». Це був маленький чоловічок, який став пуцером невідомо як. Він ніби вродився на джуру. Не був він добрим вояком Швейком, але й не багато відрізнявся від нього. Був проворний, скоро дізнався, що йому вільно, а що ні — це була його таємниця. Щоб показати воякам, що я всіх трактую однаково, я для прикладу часом брав на муштру і його. Він не противився та ще найшвидше і найсолідніше з усіх вояків виконував накази: «Лягай! Встань! Бігом!» Для нього це була розвага й попис перед вояцтвом.
Їв я звичайно страви з військової кухні. До того ж мій джура приносив мені смаколики від своїх приятелів-словаків. Мою білизну давав прати на село і врешті так її «випрали», що я залишився в одній сорочці. Зголосив мені джура, що мою білизну повісила дівчина надворі, щоб висохла, а її партизани «висушили» намокро. Привів дівчину, якій дав білизну. Вона була молода, дуже гарна, говорила щось крізь сльози, а мій джура стояв смиренно і дивився мені в очі своїм благальним поглядом. Як винуватити дівчину, коли провинився джура, що сам мав прати мою білизну?..
Війт до мене приходив і завжди щось натякав, поглядаючи кругом своїми хитрими маленькими очима. Один раз хотів перепустки, бо мав якусь важливу справу у Св. Мартіні, але я йому відмовив. Як я міг йому дати перепустку, коли не дав своєму чотовому? Він навіть прислав свою дочку по перепустку, але я був «твердий, як сталь багнета». А може наївно впертий. Війт взагалі щось промишляв, а оскільки я був комендантом села, тому він приходив до мене, або я заходив до нього в різних справах. Якось я зайшов на перевірку «порядків» до кімнати, де жили німці і побачив, що на ліжку у «вільній позі лежить жінка. Від неї я нічого не міг довідатися, бо вона була глухоніма, і грало радіо. Я їм наказав, щоб жінка забиралася негайно і спитався, звідки вони мають радіоапарат. «Придбали в селі», — сказав мені обершарфюрер.
Я забаг і собі дістати радіоапарат, бо при нагоді кілька разів слухав передачі англійської радіостанції «Бі-Бі-Сі». Ті авдиції можна було пізнати по інтригуюче містерійних звуках, попереджаючи кожну передачу: бам… бам… бам… І на другий день почали до мене зносити радіоапарати. Але це були дуже старі апарати, величезні скрині, які зовсім не функціонували (барахло). Я здивувався і спитався, пощо вони мені їх приносять. «Вчора війт бубнив по цілому селі і проголосив, що пан поручник наказав принести сюди всі радіоапарати, щоб не слухати ворожої пропаганди». Я був злий на війта, бо не хотів усіх радіоапаратів, а тільки один. А з тих, що принесли до мене, ні один не грав, а війт тільки хитро підсміхувався: «Пан поручнік хотів радіо».
З тими апаратами я не мав що робити і поскладав їх один на одного під стіну в моїй кімнаті, а коли приїхав на інспекцію батальйонний командир і зайшов до моєї кімнати, я потерпав, щоб він отих радіоапаратів не запримітив. Але йому більше в голові була горілка — я її не мав — і він довго не сидів і швидко пішов геть.
Мій війт щоразу більше вбувався зі мною, ставав сміливіший. Одного дня запросив мене до себе, був дуже ввічливий і по якомусь часі запропонував мені «добрий інтерес». Біля цього села був малий присілок під самим лісом. У тому присілку, як оповідав війт, ведеться комуністична, партизанська діяльність, бо присілок під самим лісом і дуже вигідний для таких дій. Він знає провідних людей і пропонує, щоб я взяв кілька довірених вояків, пішов у цей присілок і заарештував цих людей. А потім війт зможе зааранжувати викуп — сорок тисяч корон.
Вони можуть заплатити і більше, доводив війт і запропонував поділитися цим дорібком. Але я зовсім не збирався заробляти таким чином, мені в голові не містилося, щоб я на таке міг піти, а гроші не мали для мене великого значення. Може тому я недооцінював силу грошей, бо ніколи їх не мав. Тому й відмовив розчарованому війтові, але, як комендант, я мав обов'язок прослідити справу. Отож послав двох вояків, щоб привели до мене названу війтом людину. Через годину у моїй кімнаті був той чоловік. Не виглядав він на партизана, хоч був трохи непевний з себе. Тим більше видавалося мені, що не міг бути провідником. Я сказав йому, що маю вісті про його зв'язки з партизанами, але він заперечив. Запропонував мені малу плящину слівовіци — горілки, але вона була мені ні до чого, тому я відмовився її взяти, а його відпустив.