Як сотенному, мені належався кінь. Дістав я коня досить гарного на вигляд: грубої кости, великого, каштанової масти. Але цей кінь був «флегматик» — ніколи ніде не спішився, йшов собі своєю ходою, ніяк не хотів бігти трапом, підбіжить кілька кроків і сповільнить хід. Навіть коли я острогами врізувався в його боки, мені ніколи не вдавалося пустити його галопом. Цього коня можна було буз припону лишити на одному місці і він не відійшов би ні на два кроки. А я хотів спробувати їхати на сідлі галопом, бо в своєму житті ще ніколи не галопував. Знову в пригоді став війт, який привів осідланого коня. Я виїхав поза село й тільки доторкнувся боків острогами, як кінь несподівано почав мчати галопом — не міг його зупинити. Кінь, мабуть, норовистий. Мало з нього не злетів. В селі якось вдалося його зупинити, але це була моя остання забаганка їздити верхи.
Це село було розположене під самими горами — з трьох сторін хати дотикали лісів. Далі височіли гори. Я водив сотню на вправи на поля поза селом. На землі вже лежав сніг. Вояки мали гостру амуніцію — це партизанський терен. Одного разу прибігає до мене двох стрільців і розхвильований десятник.
— Пане поручнику, дивіться туди, під ліс! — вигукують наввипередки.
Я нічого особливого не запримічую.
— Пане поручнику, дивіться добре, — нетерпеливляться, — бачите там олені! Через далековид я побачив кілька оленів, які рівним рядом ідуть, не поспішаючи, попід лісом, яких 200 метрів від нас.
— Пане поручнику, — просять настирливо, — дайте «фоєр фрай» — майже наказують. Я на мить завагався, але якось повторив за ними: «Фоєр фрай!» — «Вогонь!»
— «Фоєр фрай! Фоєр фрай!» — рознеслося вмить, і розпочалася неопанована стрілянина, яка стократною силою лунала в горах. Страшно стало! Олені, ніби здивовані, зупинилися на хвилину, повернули свої голови в наш бік і, якби зрозуміли, що на них стріляють, поскакали до лісу. Але два з них залишилися на землі.
Я почав кричати, щоб зупинити вогонь, але де там. Якби ніхто мене не чув і щойно, як олені зникли з виду, вогонь затих. Я припинив вправи, зібрав сотню і був рад, що ніхто нікого не прострілив, бо вояки були розположені густо на полі. Ми марширували додому, а за нами звідкись з'явилися сани. Привезли оленів до нашого постою. Що з ними сталося, я не цікавився, аж пізніше мені прийшлося звітувати про них своєму батальйонному командирові.
За пару днів війт прийшов до мене й запропонував, щоб я вибрав кількох добрих стрільців-снайперів, він дасть нам доброго провідника й ми підемо в гори на полювання. Мене довго не треба було намовляти, бо в нашій сотні був лісничий, який мені нагострив зуба на «мистецтво», що називається полювання.
Одного разу, коли ми марширували кудись, я опинився позаду сотні й розговорився з «рахунковим», тобто з тим, хто мав функцію приймати й завідувати грішми для сотні — в основному, платню воякам. Німці цей пост назвали «рехнунґсфюрер», а ми переложили живцем на «рахункового» — той, що рахує. Він, власне, розповів мені про полювання в горах і лісах на оленів й іншого звіра. Його розповідь була немов поетична ода на похвалу ловця з його емоційними переживаннями підчас ловів: як він планує свою виправу, весь час уявляючи кожний крок; як знаходить місце на засідку, як з побожністю чекає на звіра, як з запертим віддихом націлюється, як кладе палець на спуск рушниці, як натискає курок і… кульмінація — постріл та здобич…
Він дуже втішився, коли я йому сповістив про наше полювання, і він вибрав п'ятьох стрільців. В назначений день ми чекали на нашого провідника. Я нагадав собі розповідь про полювання й мене охопило бажання пережити оці піднесені емоції уявної екзальтації.
Прийшов словацький провідник, з ним двоє саней. Ми виїхали на справжнє полювання. Це вже не було те саме, що олені самі вийшли нам назустріч, але треба було терпеливо засісти і чекати, аж вони вийдуть на поляну, а наш провідник знав, куди вони правдоподібно будуть іти. Ми чекали коло години, як дійсно на галявину вийшло кілька оленів. Ми націлилися мовчки на них і, як перед тим домовилися, лісничий дав знак на вогонь. Двох оленів повалилося на землю, а інші зникли в хащах.