Я був дещо розчарований. Великих емоцій не пережив, а все пройшло, як на військових вправах. Мабуть, під час війни багато чого «прозаїчиться». Ми стягнули їх вниз, положили на сани, й від'їхали до села. Привезли оленів до сотні й віддали до кухні на обід. Запросили ми і нашого провідника, й фірманів на обід, але що ми не мали ні тарілок і столів, всі ми їли з військових їдунок, посідавши де хто міг у моїй кімнаті.
І за поточними заняттями я забув за оленів, але мені їх незабаром пригадало моє начальство.
Я отримав наказ з полку відбути показові вправи сотнею: наступ на укріплені ворожі становища. На ці вправи приїдуть старшини цілого полку. Я приготовлявся до вправ, вибрав відповідну околицю, почав вправляти сотню у наступі, вибрав оборонні, «ворожі» становища… І прийшов день вправ. Поз'їжджалися старшини, прибув сам полковий командир Панір. Я спочатку пояснив їм суть вправ, а згодом відійшов командувати сотнею. Все пішло гладко, без затримок, виглядало, що добре — і я був задоволений. Вправи закінчено, я здаю останній рапорт Панірові.
— Який чисельний стан вашої сотні? — несподівано запитує він мене при моєму звіті.
— Я знав приблизний стан, але точного числа не знав, тобто скільки хворих, скільки на вправах, скільки десь по службі. Тому я, завагавшись на мить, подав відповідні числа. Але Панір, мабуть, зауважив моє вагання і почав записувати цифри і сказав, що провірить у канцелярії сотні. Я мусив признатися, що точних даних не знаю.
— Чи ви знаєте, — питається він знову, — що діється довкола цього села?
— Я був певний, що він хоче від мене почути і почав розповідати йому, що ми тут не зустрічали партизанів…
— Не те, — він перебив мене, — п'ять кілометрів від цього села є замок. Чи ви ходили провірити, що в ньому діється?
«Чому я мав би ходити до старовинних руїн, я не археолог» — подумав собі, але коротко відповів, що не був у тому замку. ,
— То зле, — продовжував Панір, — добрий фюрер мусить знати, що діється довкола його постою. Він ще трохи постояв, погуторив з старшинами, а відтак він, а з ним і всі інші поволі від'їхали до своїх постоїв. Деякі зволікали, ніби очікували чогось. Врешті залишився тільки мій командир куреня. Він пішов зі мною до сотні, прийшов до моєї кімнати. Але що тут не було багато місця, ані одного стільця, він розглянувся довкола, сів на ліжко і вів розмову для мене у неясній мові, ніби натякаючи на щось, але я не знав на що. Врешті він не витримав:
— Маєш щось випити?
На жаль, я не мав що випити. Мав тільки пів пляшки неміцного солодкого напою — аєрконьяку.
— Давай, що маєш, — зрезиґновано сказав гавптштурмфюрер — сотник Подлєш, німець зі Словаччини, що любив випити, а на наших старшинських зборах тоді давав волю своїй фантазії і завдавав нам недоречні запитання, наприклад: «Ти попав у засідку. Партизани вхопили твого джуру, розрізали йому живіт і напихають його січкою. Що ти будеш у такій ситуації робити?»
Ми мовчали, а він далі продовжував ставити подібні запитання. Тепер він випив чарку і другу, але солодкий напій йому не смакував. Врешті він каже до мене, що після таких великих вправ обов'язком старшини-господаря є влаштувати прийняття для всіх старшин. І він подивився на мене запитливим поглядом. Я тільки міг йому мляво відповісти, що ніхто мені не наказував влаштовувати таке прийняття. Подлєш побачив, що толку зі мною не доб'ється, допив решту трунку, скривився від солодкого смаку — і від'їхав. Мене зовсім не турбували події того дня: я нічим не провинився. Що я не ходив до замку, що не влаштував прийняття — не моя вина. Чому я мав би займатися такими невійськовими справами? Але для певності наказав своєму писарові Славкові давати мені звіт про стан сотні кожного дня. Його засада, що добрий сотенний, як має доброго писаря, не мусить все знати, мені не знадобилася.
Час до часу відбувалися зібрання — збори старшин («бешпрехунґен» — обговорення ситуації») — курінні, рідше полкові. Часом такі зібрання відбувалися в терені як навчання. (На одному такому зібранні командир полку Панір незлюбив Петрова й переніс його до іншого полку).
Іноді обмірковувано ситуацію й евентуальні акції при піщаній скрині, на якій було «вискульптуровано» в піску рельєф околиці нашого району дії. Перед початком зборів з'їжджалися українські старшини, молоді, запальні, й розповідали про свої пригоди. Звичайно про дівчат й амури. Бо, дійсно, словаки ставилися до українських вояків приязно, приймали їх і частували, запрошували на танці, ми ходили до костьола на Служби Божі й, як буває під час війни, без романтичних пригод не обходилося.