Чув я теж «історії на вухо». Хоч їх я не «винюхував» і ними не цікавився, все-таки чомусь мені відносно дуже багато звірювалося. Згадую про цю сторінку життя-буття вояків, бо, як кажуть прислів'я: «Люди все знають», «Де дрова рубають, там тріски летять» або «Не всі святі». Скільки в них було правди, скільки хвальби, а скільки злоби — годі сказати.
В одному селі наш комендант підглянув дуже гарну дівчину одного багача. Як до неї доступити? До голови по розум: зареквізував всі його коні. Кожний господарський син знає, що господарство без коней нічого не варте. Ходив по свої коні господар, благав у коменданта. А він йому відповідає, що коней не може віддати, бо військові потрібні добрі коні, однак делікатно натякає, що їх може забрати його дочка…
В іншому селі наш «поручник Казанова» почав заходити до молодиці, не словачки, а українки, її чоловік працював на фабриці в нічну зміну. Ідеальні обставити для таємного кохання; такого гарячого, що ледь не запалало правдивим полум'ям і не спалило живих людей. Вона закохалася, як в народній пісні Маруся у Гриця. Однак вона не варила зілля, а потай зізналася, що її чоловік поза фабрикою зустрічається з партизанами. Поручник, спутаний в'язами жіночої принади й своїх пристрастей, обдумує плян: той чоловік — комуніст, партизан. Ворог! Його треба знищити! Але як? Чужими руками добре гада ловити: дав своєму десятникові бойовий наказав: піти туди і знищити ось такого командира червоних партизанів.
Десятник, незакоханий, відчув, що тут щось не те. Зголосив своєму командирові сотні. Командир покликав змовника на розмову. Афера закінчилася, сказати б по-американському, «геппі-ендом», хоч «поручник Казанова» ходив деякий час з синцями під очима. Казав: «З недоспаних ночей»…
Була ще й інша тема: що робити з вояками, які «прошкробаються» на службі. Траплялося, мабуть, найчастіше, що вояк засинав на варті. Були й випадки відмови виконати наказ зверхника, а наказом уважалося кожне розпорядження чи вимога. Що в таких випадках робити? У війську СС суворо заборонялося зверхникові фізично доторкатися вояка. Знову ж німецькі військові закони суворо карали часто розстрілом за відмову виконувати який-небудь наказ чи іншу будь-яку провину, навіть найменшу чи обставинами вимушену. Що ж робити? А покарати треба. Звичайно, не віддавали німцям на суд, а карали «по-козацькому», як хто хотів, чи умів…
З того приводу нагадався мені випадок, коли німецький підстаршина застав стрільця на варті перед канцелярією сотні, який сидів на сходах. Що більше, німець відібрав від стрільця рушницю без жодного спротиву. А це, хоч технічна, однак не до пробачення поведінка. І з рушницею в руці німець повів вояка до рапорту. Мені хлопець сказав, що його заболів живіт, а на моє запитання, чому віддав рушницю, він відповів щось в роді: я не знав цього, то був німець. Як цей «промах» закінчився, я не знаю. Однак, пізніше, вислухавши на обговоренні ще одну «історію» з вояками, мене почало гризти сумління, чому я не пішов до командира сотні німця й не вступився за вояка? Хоч сповідайся…
Один раз відвідав мене на постою «Войтек» — Войтович, той, що в старшинській школі здобув друге місце в навчанні. Він поводився по-півцивільному, розповідав про свої «подвиги», як він галопував навмання полем, немов козак за татарином, у погоні за кимось. Він говорив мовою щедро «заквітчаною» німецькими фразами, вставляючи зчаста слово «невар». (Це була звичка деяких німців додавати в розмові фразу «ніхт вагр?» — чи не правда?) Незвично, але в мові Войновича — це звучало навіть приємно.
Розповів про нашого товариша-старшину, який прийняв собі тут «лицарський стиль» — а може театральний? Пошив з найкращого матеріялу офіцерський однострій за його власним «стилем-кроєм», на поясі носив довгу шаблю з ручкою із слонової кости, остроги срібні, так само постарався про оздоби на сідло до коня й появлявся у «повному строю» вдень і вночі, в селі на постою своєї сотні та на бойових вправах.
Він уже на підстаршинському вишколі любив пописуватися, наслідуючи гротескові манери, мову й команду командира сотні Доне, котрий сам реготався з такого акту-видовища. Так його на польовій вправі застукав строгий, як маршал Суворов, командир полку Панір, — сказав «Войтек», позираючи на мене так, ніби кидав мені виклик.
— І що думаєш, невар? Він відстояв своє перед Паніром, невар, — закінчив «Войтек».
«Не так, як я», — подумав я собі.