Вибрався я одного дня подивитися на той замок, про який згадував мені Панір. Зібрав десять добровольців, пішли. Зайшли до замку, нічого там не було — старовинні руїни, недовалені мури це все. Захотілося мені попри замок обійти і так пішов, що заблудився. Мапа багато не помагала в лісі — прийшлося йти на компас і свій та моїх вояків нюх. Не признавався їм, що заблудив, але вони самі знали, бо три рази довше йшли від замку додому, ніж з дому до замку. Прийшли до свого постою увечорі, помучені, але добре, що цілі.
Прийшло латинське Різдво. Я саме засівся до вечері, коли приїхав післанець, що батальйонний командир має «святкове обговорення» з своїми старшинами. Знову Подлєш буде теревені плести, бо ледве чи він буде тверезий на свята. Після зборів він відпустив усіх старшин, а мене затримав. Ми були сам-на-сам. Він дивився мені довго в очі, аж я опустив свій зір.
— Чому не дивитеся мені прямо в очі? — гримнув на мене, і злагіднілим голосом каже:
— Мені відомо, що ти ходив на полювання. Застрілив кілька оленів. Чи ти знаєш, що тут є спеціальні закони, що полювати можна тільки на самців, а самиць не вільно стріляти в цей час, бо вони…
— Ні, — відповідаю коротко.
— А чи ви застрілили самицю?
— Я не знаю, — знову відповідаю. — Не знаю, чи то були самці чи самиці, я не дивився на них зблизька.
— А ти знаєш, як здалека пізнати самця?
— Ні, не знаю.
— Та ж самець має великі роги, — нетерпеливиться Подлєш.
Правду кажучи, я не цікавився, чи це були самці чи самиці, чи вони мали великі роги.
— А що ти зробив з м'ясом?
— Дав до кухні і вояки з'їли.
— А що ти зробив зі шкірою?
— Не знаю, шкіри не бачив і не питався про неї.
— А що ти зробив з рогами?
— Не знаю, що з ними сталося.
В цей час пригадалася мені історія з оленячими рогами. У фільварку, де стояла сотня, була одна велика кімната, в яку господар замкнув усі вартісні речі, що не міг забрати з собою до помешкання. Були там і оленячі великі роги, оправлені і повішані на стінах. Але для нашого вояка нема замків і дверей. Вони дісталися досередини і позабирали собі роги і поробили ручки до ножів і кинджалів. Я про це не знав, але до мене прийшов на скаргу власник, коли оглянув свою замкнену кімнату. При ньому я зібрав усю сотню і вимагав, щоб винуватці призналися. Але шукай вітру в полі. Мені інші вояки натякали, що головним винуватцем був один вояк і я його пізніше взяв на «допит». Він мені не признався в нічому, а нашу розмову звів на поезію, бо він був поет і обіцяв мені принести свої твори до читання. Не хотів я читати його творів і не досліджував цієї справи далі. Я так задумався, і Подлєш знову гукнув мене, щоб я був більш уважний. Врешті махнув рукою з великою резиґнацією та дав мені свою лекцію:
— Я повинен знати, що на світі, а особливо у війську є певне начальство, є відповідна нижча і вища команда. Як нижчий підвладний щось робить, наприклад, йде на полювання оленів, тоді половину добичі повинен принести своєму командирові, а не все віддати до кухні для вояків. Делікатне м'ясо оленя для вояка нічого не значить, а для командира, відповідно приправлене, це присмак. Роги треба теж віддати командирові і шкіру.
Це дійсно для мене була лекція «світоглядового вишколу» — практична, життєва, теперішня, не якась ідеологія в майбутньому. Але, як «ідеологічне виховання» у школах, так і «ідеологічне виховання» Подлєша, не робило на мене найменшого враження і я не збирався змінювати своїх поглядів, яких підсвідомо набрався — не кривити душею, бути чесним. Як Подлєш хоче, може сам їхати на полювання — для мене воно не було великою приємністю, як і командування сотнею. Але Подлєш не думав далі мене виховувати, а позбувся мене і переніс на чотового до першого куреня, до першої сотні.
Коли я від'їжджав, з мене немов би спав тягар відповідальносте за всіх вояків. Тепер я буду мати свою чоту і буду тільки нею клопотатися, приймати накази і їх виконувати, замість їх видавати. Але в житті, а до того у війську під час війни, не завжди так складається, як людина планує. Лишив я у своїй сотні і «пуцера», і свого коня, і війта, який, мабуть, доніс на мене до мого командира, бо з його планів ніколи зі мною нічого не виходило, ані він з мене не скористав. Забрав я свій наплечник і від'їхав, якби поза мною нічого не було, а переді мною — тільки завтра.
Командиром моєї нової сотні був хорунжий, який після старшинського вишколу закінчив курс для сотенних комендантів й приїхав на Словаччину пізніше. Він мене привітав сердечно, призначив окрему простору кімнату в школі на першому поверсі, біля його кімнати, й я став чотовим першої чоти й заступником сотенного.