Я теж «одідичив» джуру від попереднього «поручника» з цієї сотні, якого десь перенесли. (У дивізії нас — хорунжих — вояки кликали «поручниками». Чому, не знаю). Новий джура мене недолюблював, бо чомусь я йому не сподобався. Але резиґнувати з «шаржі пуцера» не хотів, тому мене зносив терпеливо. Мій попередній джура був привітний чоловік, на якого важко було сердитися, хоч як би не провинився. А новий був молодий, недовірливий, завжди незадоволений. Як щось робив, а багато робити він не мав що, чомусь виглядало, що він робить з великим трудом, а на вправи, бодай для показу, він зовсім не хотів іти.
Моя служба в новій сотні забирала багато часу, бо мій сотенний мав свою вложену рутину. Я вишколював цілу сотню — проводив муштру й бойові вправи на шкільному стадіоні й в околиці. У цій сотні були теж «свої типи», про яких мені розповідав джура й підстаршини, однак я не мав нагоди ближче з ними познайомитися.
Ми відсвяткували новий рік. Вийшовши надвір, чотовий артист зі Львова, з котрим ми зналися ще з підстаршинської школи в Ляуенбургу, «дещо під газом», витягнув пістолет і почав віддавати сальви на місяць і зорі. Якось необачно спустив пістолет і… вистрілив собі в коліно. По снігу потекла кров. Навіть у блідому світлі місяця, видно було як він зблід. Це ж не жарти! Німці відразу пришили б йому «самозранення». За це польовий суд — новий рік чи старий. На щастя, Ґенцьо тільки прострілив собі шкіру й оминув «неприємностей». П'яного Бог береже, — казали у нас вдома.
У таких випадках дисципліна у німецькому війську була безпощадна.
Розповідав поручник Богдан Підгайний, коли він був перекладачем у вермахті на східному фронті, що в одній сотні фельдфебель залюбки показував новим воякам свою штуку з гранатою, тобто, що граната не така дуже страшна зброя. Уставляв вояків півколом на певній віддалі від себе, а на голову одягав шолом, на шолом ставив ручну гранату, головкою вдолину, а ручкою догори, відтягав шнурок і граната вибухала йому на голові, не завдаючи нікому жодної шкоди. Одного разу, коли він потягнув за шнурок, граната на голові посковзнулася… Щоб не впала й не поранила нікого, він вхопив її за ручку й жбурнув поза себе. Нікому нічого не сталося, тільки йому легко зранило палець. І що? Дисципліна: польовий суд — розстріл за «самозранення»! Пішов на той світ дуже добрий підстаршина ні за цапову душу.
Відсвяткували ми наше Різдво так, що наступного дня все «святочне» забулося. З полкового штабу відвідав нас о. Богдан Левицький. Невисокого росту, дрібної будови, повний енергії капелян, він був нагороджений залізним хрестом 2-ої кляси за бої під Бродами.
Один раз приїхав ветеринар д-р Володимир Кішко оглядати коні. Десь під сороківку, приємний в розмові, свобідний у поведінці, він зробив на мене тепле «батьківське» враження. Не знаю, чи він оглядав коней, але довго говорив з сотенним, часто півголосом, мабуть, про якісь справи, про які я міг тільки догадуватися. Переночувавши, вранці сів на свого коня й погалопував до наступної сотні. Прийшов наказ дивізії переміститися у Словенію. Тоді командир сотні радився зі мною, що робити: чи йти до Словенії, чи вертатися в Україну до своїх партизанів? Я йому відповів, що тепер для мене не грає жодної ролі, куди мені йти. Хай скаже мені, що й коли робити. Він мені про ці справи більше не згадував, тим більше, що я від'їхав на передову команду.
Треба було реквізувати вози і коней від цивільного населення й приготовлятися до пішого маршу сотні кілометрів. Сотенний не міг знайти війта, щоб йому дати відповідні розпорядження, тож увечері послав мене за ним шукати. Я взяв двох стрільців і ми найперше пішли до його хати. Там його не було. Пішли до священика запитати, де міг би він бути — той не знав. Ми вернулися й того самого вечора мене призначено на «форкоммандо» — передову команду до Словенії. Богу дякувати, — подумав я собі, — бо з війтом заносилося на клопоти, а може й більше, ніж клопоти.
Словенія
Мені дали одну групу вояків під командою десятника Давидяка. Наше завдання: підшукати й призначити придатні квартири на приміщення нашого батальйону. (Словенія була анексована до райху й уважалася інтегральною німецькою територією. Ми поїздом поїхали до м. Марібору (нім. Марбургу), а нас наздоганяла дивізія пішки. Поїздом поїхали до м. Жіліни, де стояв штаб дивізії, відтіля до Братіслави, столиці Словаччини, а далі до Марібору. З інших куренів і полків прибули теж передові команди й нас розмістили в розбомблених казармах.
До мене тоді прив'язався один німецький унтерштурмфюрер з нашого батальйону, чомусь він мене сподобав, бо старався поводитися «по-камерадськи», хоч я ніколи з німцями не почувався вільно: не знав, що з ними говорити. Він, мабуть, належав до тих фюрерів, яких в дивізії з вищих підофіцерських ранг підвищувано до офіцерів без закінчення фюрерської школи, а я був «справжній фюрер». (У війську СС не вимагалося, як звичайно, закінчення середньої школи, щоб стати офіцером). В кожному разі, я скористав з його приятельства, бо він, як практична людина, знайшов у малому готелі кімнату й ми не мусили ночувати в розбитих й холодних казармах.