У Марбургу до нашого завдання належало поїхати в околицю, де мала розташуватися дивізія, і поназначувати квартири для кожної сотні. Наразі дивізія була в марші, в казармах був тільки тимчасовий малий штаб дивізії. Фактично ми не мали ніяких військових занять, за винятком внутрішньої служби дижурного офіцера, що мені припало тільки на одну ніч впродовж нашого постою у Маріборі. Ми спали довго, ходили по розбитому місті, ходили в кіно і чекали на дальші накази. Тоді я вперше побачив фільм з дуже популярною угорською співачкою, актрисою Марікою Рек, яка співала популярну пісеньку «Вночі людина не дуже радо залишається на самоті». Хоч дехто, таким коштом, невеликим трудом, не був «аляйне» — самотнім.
Марбурґ — невелике місто — було під постійними налетами, алярми часто слідували за алярмами, бомби сипалися, звичайно на військові об'єкти: залізничну станцію, касарні, фабрики. У горі, біля міста збудували сховище для людей. Кожна кам'яниця мала сховище у пивниці, а коли починався летунський алярм, коли сирени вили короткими рваними звуками, немов зойками болю, тоді поліція усіх заганяла до сховищ. Мене переконав Місько Яворський, з яким я часто проходжувався по місті, що до пивниці не варто ховатися, бо там нічого не побачиш, а як тебе присипле, то задушишся в руїнах. Тому я ані разу не був в бомбосховищі, а ховаючись в брамах кам'яниць, спостерігав дії бомбовозів.
Сирени виють. На небі з'являються бомбовози, що високо-високо нагадують сталевих бузьків — летять у формаціях, незмінною швидкістю, зближуються все ближче й ближче до міста. Нагло з довколишніх гір зривається буря громів — це зенітна артилерія б'є по літаках. Все більше і більше білих клубів диму з'являється між літаками, частково їх заслонює. А вони летять безупину, не сповільнюючи швидкості, не розриваючи своїх бойових формацій. Вже доноситься виразно гудіння їхніх моторів, щораз голосніше, щораз ближче. Ось один літак блиснув язиками вогню, який поглинули чорні клуби диму. Він розірвався, вибухнув у повітрі і десь зник, тільки одне крило вціліло і, погойдуючись, як пір'я, летить донизу. Ось знову чорне пасмо диму тягнеться за іншим бомбовозом. Він сповільнює швидкість, відривається від ескадрилі, й за ним залишаються білі клубочки. Що це? Це не вибухи пострілів із зенітної артилерії, ні. Ці клубочки, відкриваються, сповільнюють свій лет і, погойдуючись ген-ген високо дуже повільно летять вниз. Це парашути залоги літака. Вони білі, а один чорний, спочатку летять вкупі, а потім вітер їх розносить по цілому небі.
Під час одного нальоту бомбардували казарми, в яких ми розмістилися. Казарми вже й так були доволі знищені. Але тим разом мали щастя. Бомба не потрапила у будинок, а впала біля нього і вибухнула. Сила вибуху повибивала всі вікна у нашому кількаповерховому будинку, а малий автомобіль біля якого вона впала, навіть не ушкодила.
Ми мали свій «маршбефель», але його хлопці не здали і ніхто за нього не питався, тому могли йти до червоного хреста на залізничній станції і вибирати там маршові харчі, в додатку до харчів з кухні в казармах. Це вимагало тільки певної «зміни дати», на що службовці не звертали уваги.
Я тут дістав бланки «бецуґшайнів», карток на товари, і в нашій дивізійній канцелярії виповнив собі на сорочки, шкарпетки, цивільний костюм, і, очевидно, на офіцерську шапку. Але на тім скінчилося. По крамницях не було ніякого товару, і тільки в одній крамниці дістав я одну вилежану сорочку, завелику (добре, що не замалу). Товар був, але який крамар з купецькою жилкою хотів його продавати? В той непевний час, коли кінець війни був за рогом, хоч були й такі, що вірили в «таємну зброю» про котру пропаганда не забувала.
І одне і друге мали свій ґрунт. В американському полоні я прочитав, що німці були ближче до конструкції атомової бомби, ніж здавалося. З окремих місцевостей вони транспортували частини до бомби в одне місце для остаточної продукції. Один транспорт їхав поїздом, а другий з такими самими частинами полетів літаком. І випадково той вагон альянти збомбардували, а літак збили. Довідавшись про це, один з нацистських лідерів — чи не Ґеббельс? — мав сказати: «В таких обставинах ми війну програли».