«Доннерветтер»
Бойова дія «Доннерветтер» відбулася в горах, у погоні за партизанами — бо за ким іншим?
Ми в горах. На долах починає тепліти, дерева зеленіють; в горах на верхах — сніги, холод. Тут весна, тепло прийдуть пізніше. Ми йдемо з гори на гору — далі і далі — невідомо куди… Сотні дістають з батальйону денні накази — дійти до такої-то цілі. Спимо просто неба. Наша сотня поділена на чоти — кожна чота дістає денні накази. Незабаром я дещо примудрився «ходити до цілі». Маю карту, але що з неї за користь? Вона великого масштабу, то можна орієнтуватися з неї в певному напрямі. А як заблудиш? До кого по вказівки? Ти сам серед диких гір.
Отож, моя чота отримувала завдання дійти до такої-то цілі. Я зупинявся в першому поселенні, де жили люди — ми зустрічали й порожні садиби — й питався: «Куди йти до такого-то села. А куди до іншого?». Отримавши відповідь, я питався інших про інші дві, а то й три місцевості. Люди, звичайно, давали нам вірні інформації (це можна було провірити з карти), а тоді ми рушали в протилежному напрямі до нашої наміченої цілі, а за селом дугою завертали на правильний напрям. У такий спосіб ми зменшували можливість довідатися цивільним людям про наш маршрут, про який могли б повідомити партизанів, а ті зробити б нам засідку. Така небезпека чигала нас на кожному кроці — й серед лісу, без зв'язку до сотні чи куреня, ми були б вибиті до пня.
По дорозі зустрічали ми інші сотні, інші чоти з інших куренів, з інших полків. Всі давали собі раду, як могли й як уміли. Поручник Карпинець, колишній офіцер польського війська, не ділив сотні, а йшов цілою сотнею — всі разом.
«Як можна в такому терені ділити сотню? — казав, коли ми його раз зустрінули. — Це може бути засада!» Він брав з собою місцевого «провідника», тобто мужчину, який знав околицю, і не відпускав його аж осягнув свій денний етап. Зустрічали ми групу гранатометників, яка конем тягнула по снігу важку цівку. Хоч така практика ніби не дозволена, але хто з вояків міг нести її на своїх плечах у стрімких горах, загрузаючи у снігах?
Для ходи в горах потрібні добрі черевики. А ми не мали їх. Отримували старі й зношені. Якось я придбав нові черевики ще й жовті. Виглядали дуже добре, підошви, шкіра — нові, незношені Але… шкіра пропускала воду, як конопляне полотно. По сухих дорогах було не так погано, а коли ми вийшли на снігом покриті верхи, в моїх черевиках хлюпала вода.
— Черевики треба добре намазати будь-якою мазюкою, — повчають мене хлопці. І десь роздобули якоїсь товстої речовини — одразу покращало.
Жодних партизанів ми не надибали — мусили десь позникати або їх тут не було. Зупинялися ми в таких сільцях, де ніхто не бачив вояка ще від австрійських часів. Про ті часи пам'ятали лише старі люди. Всі дивувалися, що ми тут, в таких закутинах, робимо. По хатах ми не заставали молодих хлопців чи мужчин — або жінки, або діти, або старці.
Остаточно ми дійшли до своїх вихідних становищ, з яких ми мали робити «облаву» на партизанів — зганяти їх на застави в долах. Командир батальйону Курцбах взяв мою чоту на охорону його штабу. Відразу наказав мені з одною групою йти узбіччям гори на лівому флангу, а другу групу відправив на праве узбіччя. Сам з штабом і третьою групою помандрував хребтом.
Я взявся виконувати його наказ дослівно — пішов диким узбіччям. Важко було йти по стрімких схилах, оминати скелі, переступати через повалені дерева — ми, горства вояків, опинилися самі, серед диких Альп. Я нетерпеливлюся, підганяю своїх вояків, але не всі однакових сил, зупиняються, томляться, відпочивають… Йду наперед, не оглядаючись. Нарешті обертаюся — нікого не видно. І прийшлося мені повертатися до них. Щойно тепер: до голови по розум! Пнемося на хребет і після втомливого зусилля, перепочиваємо… А тут, на лихо, побачив, що з сусідньої гори в долину посувається у нашому напрямку широка розстрільна вояків у чорних уніформах — до того ж їх кілька сот. Чи це, не дай Боже, партизани? Дивлюся через далековид, дивлюся без далековида, аж очі вилазять… але задалека віддаль, щоб розпізнати, хто вони. Хлопці лежать тихо з посоловілими очима. Мені душа пішла в п'яти: що робити, якщо вони ворожі партизани? Ховаємося за велику скелю — приготовані на найгірше. Чорні постаті зближаються, вже йдуть вгору…
Слава Богу, — мало я не вигукнув з радости, але опановано кажу: «Це німці».
Вояки «люфтваффе» — летунська частина у синіх мундирах, які серед голих дерев здаля виглядали зовсім чорними. Хлопці ожили, загомоніли. Закурили. Навіть жартують. Вітаємося з першими «люфтваффівцями», обмінюємося словами, й вони йдуть у свій назначений напрям, а ми наздоганяємо Курцбаха. І незабаром наздогнали, коли штаб зупинився на обід. З ним була і решта нашої сотні.