Але як приповідка каже: «Вояк стріляє — а Бог кулі носить». Ми ще не вистрілили жодного разу, як прийшов наказ: «Негайно, поспішним маршем, вертатися!»
Маршируємо день і ніч, спимо по ровах, чи де вигідніше місце, по годині-дві, їмо під деревами нашвидку, часом ховаємося, де попало, коли надлітають літаки. Приляжеш до землі й відразу засинаєш. Проходимо по 70 кілометрів на добу. Я вибиваюся з сил; сотенний дає мені свого, коня. Сиджу в сідлі дрімаючи, кінь, мабуть, теж дрімає, бо час-до-часу шпортається й треба його голову підсмикувати вуздечкою.
Однієї ночі приходить до мене сотенний, говорить тихо, але резолютно: прийшло повідомлення, щоб ми були готові роззброїти німецьких офіцерів. Це повідомлення прийшло до нього усно. Чекати на докладніший наказ! — додав і зник у темряві. Чекав я на наказ і не дочекався…
Уже після війни я прочитав копію «наказу», від 3. 4. 1945 року, Максима Рубана (Миколи Лебедя), який очолив Закордонне представництво УГВР і під кінець війни підпільно перебував на теренах Австрії. Крім відповідного пропаґандивного вступу, «наказ» складався з 7 пунктів, в основному наказувалося відірватися від німецького командування.
3. Марш Дивізії, з'єднань чи груп повинен проходити на захід, по змозі теренами, де діють національні партизани.
6. До часу переорганізування, відірвання й переходу в самостійне діяння, Дивізія оформлюється самостійно під керуванням тимчасового Командування, аж до затвердження її Закордонним Представництвом УГВР і включення в ряди УПА.
Хтось на одній копії того наказу згодом дописав: «Цікавий документ, але нераціональний».
Слід додати, що дивізія була на фронті й йшли заходи для створення Української Національної Армії. 25 квітня її командувач генерал Павло Шандрук заприсягнув вояків дивізії на вірність українському народові та її формально включив в УНА.
Чи інструкції мого сотенного були пов'язані з тим наказом?
Ми під Любляною. Це місто просто сховалося за колючим дротом — валами колючого дроту. Над містом, на стрімкій горі, стоїть замок, дивиться, немов з нас глузує. Хтось каже, що там головна квартира Тіта.
Маршируємо далі, тепер вже знаємо куди — на фронт в околицю Фельдбаху — там вже інші полки дивізії зводять бої з Червоною армією. Де той Фельдбах? — думаю собі. Врешті дійшли. Зупиняємося просто неба під якоюсь горою. Це — «Штраднер коґель», — каже наш командир. Завтра йдемо в наступ здобути цю гору.
Вояки відпочивають, отримують амуніцію, сплять, щоб відпочити перед наступом і бути свіжими.
Вночі йдемо під гору, на вихідні становища. По дорозі всі старшини нашого куреня сходяться, ніби на нараду, а насправді, щоб бути разом, щоб набрати відваги перед першим нашим боєм. Між нами є вояки, що вже були у боях — під Бродами, в Червоній армії, але їх небагато. Більшість перший раз напередодні бою, фронтового вогню противника. Нічого не думаю. Нагло над головами засвистіла куля, відбилася і, скиглячи, загубилася у темноті. Наш гурт, як перелякані перепелиці, розбігся, повертаючись до своїх відділів.
Ми вже на вихідних становищах. До ранку ще далеко. Перед нами клекотить фронт, де час-від-часу засвідчуються на небі сухі блискавки. Клекіт, буркотіння, невиразні й тривожні звуки. Вояки примістилися у якійсь колибі, де тепліше, притулилися до купи і сплять. Не всі можуть влізти всередину, решта чекає на ранок надворі. Ніхто не вкопується. Я собі думаю, що якби ворог знав, що тут зібралося стільки війська і посипав би по нас мінометним і гарматним вогнем, завтра вранці не було б кому йти у наступ. Але краще про це не думати. Перед ранком приходить сотенний і дає нам, своїм чотовим, накази: наша сотня на самому правому крилі наступу — далі нікого нема, моя чота — на правому крилі сотні, а в резерві вояки-волиняки, які далі залишилися окремою групою. Ми вже залягли в розстрільній лаві, на краю лісу. Переді мною чисте рівне поле, а з лівого боку ліс. Моя чота якраз перед чистим полем.
Я ще добре не роздивився, як над нами шумлять гарматні набої. Один набій розривається перед нашою лавою. Хтось кричить, кляне — може поранений? Наказ: вперед!!!. Ми вистрибуємо і по нас сиплеться вогонь з рушниць і кулеметів. Я піднімаюся і біжу вперед. Падаю, дивлюся на всі боки: там вже ранений, ось тут, мабуть, мертвий. Дивлюся назад: де волиняки? Вони не піднялися до наступу, лишилися на краю лісу. Чому вони не йдуть до переду? Вони в лісі не вкопані, а там щораз густіше видно димки від вибухів. Ворожий вогонь спрямований на наші вихідні становища — ворог добре знає, куди цілити.
Дивлюся, як вояки підстрибують і чимдуж біжать до лісу. Тільки до лісу, бо там можна сховатися від вогню, там ворожі обсерватори не бачитимуть нас. Скоріше до лісу! Чому нас тут розмістили перед чистим полем і наказали йти в наступ? Чи нам треба було «здобувати» ті кількасот метрів чистої галявини?