Достаток і безпека, у яких жили ці маленькі люди, навіювали мені думку, що яскраво виражена схожість між статями являє собою природний наслідок саме таких умов життя. Сила чоловіка, ніжність жінки, сім’я, розмежування праці – це все є доконечно потрібним у добу фізичної сили. У густо населеній країні багатодітні родини являють собою радше зло для держави; натомість там, де насильство становить рідкісне явище, де життя потомства забезпечено, немає потреби в існуванні сім’ї – і в результаті неминуче зникають розбіжності між функціями чоловіка й жінки у вихованні дітей, а також пов’язаний із цим поділ на статі. Навіть у наш час ми бачимо деякі ознаки цього процесу, але в далекому майбутті цього досягнуть остаточно. Такими були тоді мої висновки. Пізніше я переконався, що дійсність далеко перевершила їх.
Міркуючи про це все й поглядаючи навкруги, я звернув увагу на гарненьку маленьку будівлю, щось подібне до колодязя під куполом. Мимохідь я подумав: хіба не дивно, що криниці й далі існують навіть у такому віддаленому майбутті, – але довго не переймався цією думкою.
Далі, у напрямку вершини пагорба, уже ніяких споруд не було, й оскільки я крокував занадто швидко для маленьких людей, то незабаром залишився сам-один. Відчуваючи дивне почуття свободи і якийсь особливий ентузіазм, я сміливо йшов уперед.
Діставшись вершини, я побачив лаву, зроблену з якогось невідомого мені жовтого металу. У деяких місцях лава була поїдена червонуватою іржею й покрита м’яким мохом; поруччя лави, що зображували голови грифонів, були обламані.
Я сів на лаву і став милуватися неосяжним світом, що розпростерся перед моїм поглядом у промінні призахідного сонця.
Картина, варто сказати, була разюче прекрасною. Сонце повільно ховалося за обрій, і весь захід був охоплений золотим вогнем. Подекуди виднілися горизонтальні смуги, пурпурні й малинові. Унизу лежала долина Темзи; річка струменіла, наче цівка розтопленої сталі.
Я вже оповідав про велетенські палаци, порозкидані усюди серед пишної зелені. Деякі з цих палаців уже перетворилися в руїни, інші ж, як і раніше, були заселені. То тут, то там немов із землі виростали білі й сріблисті статуї, різкі вертикальні лінії якогось обеліска. Жодних огорож і ознак власності, жодних слідів землеробства я не помітив. Уся земля перетворилася на один великий сад.
Розглядаючи таку надзвичайну картину, яка постала перед моїми очима, я намагався знайти пояснення всьому, що бачив. (За якийсь час я переконався, що моє осмислення побаченого було занадто однобічним і що в ньому крилася лише половина правди.) Після тривалих роздумів я дійшов ось якого висновку.
Швидше за все, я бачив людство в еру його деградації. Червонуваті смуги заходу сонця навели мене на думку про занепад людської цивілізації. Зненацька для себе я став свідком вислідів нашого теперішнього соціального ладу та суспільної діяльності. Я вирішив, що це все були цілком логічні наслідки. Силу породжують тільки нестатки; забезпеченість натомість призводить до слабкості. Постійна робота над поліпшенням умов життя – саме в цьому й полягає справжній поступ цивілізації, котрий робить життя дедалі більш забезпеченим, – мусила досягти свого кульмінаційного пункту. Одна перемога об’єднаного людства над природою спричиняла іншу. Те, про що ми тільки мріяли, перетворилося на реальність, проекти зрештою були завершені.
І ось переді мною – наслідки…
Звичайно, поки ще наші землеробство й санітарна наука перебувають у зародковому стані. Сучасна наука атакувала лише дуже незначну ділянку великого фронту людських хвороб, але вона завзято й наполегливо бореться. Сучасне землеробство й садівництво знищують то тут, то там бур’яни та культивують лише порівняно незначну кількість корисних рослин, а іншим залишається боротися за своє існування. Ми поліпшуємо наші улюблені рослини й улюблені породи тварин шляхом особливого відбору. Але як мало таких покращених видів! Ми розводимо то кращий сорт персика, то виноград без зерен, то особливо гарні й великі квіти, то кориснішу породу худоби. Ми робимо це поступово й діємо навмання, бо не маємо чіткого уявлення про досконалість, а наші знання вкрай обмежені. До того ж природа в наших незграбних руках є обмаль піддатливою й боязкою. Але поступово процес налагодиться та відбуватиметься дедалі краще. Адже припливи й відливи не заважають течії неухильно просуватися вперед. Світ ставатиме щоразу більш розумним, досвідченим, організованим; справи підуть усе швидше на шляху до цілковитого підпорядкування природи людині. Зрештою шляхом ретельної й розважливої роботи ми вповні пристосуємо тваринне і рослинне життя до наших людських потреб.
І ось, як я побачив, такого остаточного пристосування, імовірно, досягнуто. Воно відбулося в той проміжок часу, крізь який промчала моя Машина. Повітря звільнилося від мух і комарів, земля – від бур’янів і цвілі. Усюди – дивовижні плоди й чудові запашні квіти, в повітрі пурхає незліченна кількість прекрасних метеликів. Ідеалу профілактичної медицини теж досягнуто: хвороби знищені; принаймні, за увесь час мого перебування я не помітив і сліду якихось заразних недуг. Пізніше я довідався, що й самі процеси гниття та розкладання під впливом загальних змін набули зовсім іншого характеру.
Що стосується соціального життя, то й там була здобута величезна перемога. Я бачив, що людство майбутнього живе в чудових помешканнях, носить прекрасний одяг і водночас зовсім не працює. У кожному разі, я не помітив жодних ознак соціальної й економічної боротьби. Крамниці, оголошення, рух вантажів вулицями і загалом уся промисловість, яка становить підґрунтя нашого сучасного світу, зникли зі світу майбутнього!
Не дивно, що цього прекрасного вечора, залитого променями золотавого заходу, у мене мимоволі з’явилася думка: навколишній світ і є соціальним раєм.
Я дійшов висновку, що людство нарешті-таки розв’язало проблему зростання народонаселення й перестало збільшувати свою чисельність.
Однак нові умови неминуче вимагають від людини пристосуватися до змін, що відбуваються в її житті. Якщо тільки наша біологія не являє собою один нескінченний ланцюг оман, то в чому ж причина прогресу людського розуму й сили? Праця і свобода, тобто такі умови, коли діяльний, сильний і спритний випереджає, а найслабший відходить убік; коли перемагають згуртований союз здібних людей, самовладання, терпіння, рішучість – ось що змушує інтелект і фізичну природу людини вдосконалюватися.
Інститут сім’ї й усі похідні звідси почуття: люті ревнощі, ніжність до свого потомства, самовідданість батьків, – усе це знаходить виправдання й підстави в тих неминучих небезпеках, які оточують молоде покоління. Ну а тепер про те, де ж ці небезпеки.
Уже в сучасному суспільстві помітний дедалі вагоміший протест проти подружніх ревнощів, проти сліпої материнської любові, проти взагалі будь-яких бурхливих емоцій. Ці почуття видаються нам зайвими, тому що тільки збільшують незручності нашого життя. Вони є пережитками диких первісних часів і зовсім недоречні у витонченому й приємному житті.
Я думав про фізичну слабкість цих маленьких людей, про їхні жалюгідні розумові здібності, про величезні незліченні руїни, які оточували мене, і ще більше затверджувався на думці, що людство здобуло цілковиту перемогу над природою. Адже після битви завжди настає спокій. Людство, бувши енергійним і розумним, використало всю міць своїх життєвих сил на те, щоб змінити умови, у яких воно існувало. І, як наслідок, настала реакція, викликана зміною умов.
У цьому новому житті, за наявності повного достатку й безпеки, неспокійна енергія, що в нашому суспільстві становить силу, мусила перетворитися на слабкість. Адже й у нас деякі бажання та нахили, колись необхідні для того, щоб не загинути, тепер просто заважають жити. Фізична сила, мужність і войовничість не тільки не допомагають, а й навіть становлять перешкоду в житті цивілізованого людства. У державі ж, заснованій на фізичному достатку й забезпеченості, усяка надмірна сила – як розумова, так і фізична, – була б зовсім ні до чого. Отже, я дійшов висновку, що вже дуже давно на землі не існувало жодної небезпеки ні від війн, ані від окремих випадків насильства, ні від диких звірів, ані від спустошливих епідемій, після яких у людства мала б виникати потреба у відновленні сил і зміцненні організму; не було також і жодної доконечної потреби в праці.