Праця й доконечна потреба служать для нас точилом, на якому вигострюються наші сили та здібності, і мені здається, що тут це ненависне точило було зламане.
Стоячи на пагорбі й удивляючись у темряву, яка згущалася, я думав, що в доволі простому поясненні мені вдалося знайти розв’язання проблеми світу, що я розгадав таємницю цього чарівного маленького народу. Можливо, винайдені ними засоби проти приросту населення виявилися занадто дієвими, і тому чисельність люду швидше зменшувалася, ніж залишалася постійною. Цим і можна було пояснити запустіння, котре панувало скрізь.
Моє тлумачення було дуже простим і навіть досить правдоподібним, як і більшість помилкових теорій!
Раптовий удар
Поки я міркував про занадто повсюдне торжество людини, на північному сході, пронизаному сріблястим сяйвом, виплила жовта повня. Світлі маленькі фігурки внизу перестали рухатися. Здригнувшись від нічного холоду, я вирішив спуститися вниз і знайти собі нічліг.
Я став шукати знайому мені будівлю, пробіг очима по Білому Сфінксі на бронзовому п’єдесталі: що яскравішим ставало місячне сяйво, то дедалі чіткіше вирізнялася в ночі його фігура. Я дуже добре бачив і сріблясту тополю біля статуї, і густі зарості рододендронів, і маленьку галявину.
Коли я знову окинув поглядом галявину, мене раптом охопив дивний сумнів, котрий збурив мій спокій.
– Ні, – рішуче сказав я самому собі, – це не та галявина!
Але це була саме та галявина!
Біле, немов перерите проказою обличчя Сфінкса вп’ялося в галявину. Ви можете собі уявити, що я відчув, коли остаточно переконався… Ні, не можете!..
Машина часу зникла!
Тієї ж таки миті з’явилося відчуття, начебто мене хльоснули по обличчі батогом: адже я можу назавжди втратити своє колишнє століття й зостатися безпомічним серед цього страшного нового світу. Сама лише думка завдавала мені суто фізичних страждань. Я відчував, як стискалося моє горло, уривався подих…
Наступної секунди я вже весь був під владою панічного жаху й кинувся бігти величезними стрибками вниз по схилі пагорба. Спіткнувшись, я впав і порізав собі лице. Я не став гаяти часу на те, щоб зупинити кровотечу, і, схопившись на ноги, знову побіг, відчуваючи, як тепла цівка крові стікає по моїй щоці й підборіддю.
На бігу я не переставав повторювати собі: «Вони тільки трішечки відтрутили її, сховали в кущі, щоб вона не стояла на дорозі…»
І все-таки я не зупинявся ні на мить. Звичайно, я намагався заспокоїтися, але водночас інтуїція підказувала мені, що втішати себе смішно і що моя Машина насправді зникла. Я захекався. Мені здалося, що я подолав відстань від вершини пагорба до маленької галявини – милі зо дві – за якихось десять хвилин. А я ж бо не молодий.
Я біг і вголос проклинав себе за таку дурість: треба ж було залишити Машину! Потім знову проклинав і задихався ще дужче. Я голосно кричав – відповіді не було. Жодної живої істоти на цій залитій місячним сяйвом землі я не побачив.
Коли я добіг до галявини, мої найгірші побоювання підтвердилися: від Машини часу не залишилося жодного сліду. Я навіть похолов, забачивши порожнє місце посеред темної хащі чагарників. Швидко зробив коло, не гублячи надії, що Машину, можливо, сховали десь неподалік. А потім зупинився як укопаний, запустивши руки у волосся…
Наді мною на своєму бронзовому п’єдесталі здіймався, немов переритий проказою, Білий Сфінкс, виблискуючи в місячному сяйві. Здавалося, він глузує з мого розпачу!..
Я міг би втішатися думкою, що ці чоловічки просто запхали Машину під яке-небудь накриття. Та, на жаль, я був занадто впевнений у їх фізичній і розумовій неспроможності. Але тепер мене лякало вже інше – очевидне. Мене жахало втручання якоїсь несподіваної, невідомої мені сили, котра викрала мій винахід. Я не сумнівався тільки в одному: якщо якесь інше століття не винайшло подібного апарата, то без мене Машина не могла вирушити подорожувати в часі. Спосіб прикріплення важелів – потім я покажу вам, у чому він полягає, – не допускає можливості скористатися нею, коли важелі знято. Отже, Машина могла рухатися тільки в просторі, а виходить, її хтось кудись відніс і заховав. Але де ж вона може бути?
І тоді, здається, я зовсім з’їхав із глузду. Пам’ятаю, я несамовито бігав по чагарнику, освітленому місяцем, навколо Сфінкса й налякав якусь білу тварину, прийнявши її в напівтемряві за маленьку лань. Пізніше, коли настала ніч, я продовжував пошуки, розсовуючи зарості, поки не роздряпав руки до крові. Нарешті, ридаючи з люті й розпачу, я побрів до великого кам’яного будинку. Величезна зала, яка поринула в пітьму, була безгомінною та безлюдною. Я послизнувся на нерівній підлозі, упав на один із малахітових столів і ледве не зламав собі ногу. Тоді я запалив сірник і пішов далі, повз запилюжені фіранки, про які я вже розповідав вам.