Усі великі палаци, які мені довелося побачити, служили виключно житловими приміщеннями – величезними спальнями та їдальнями. Але я не бачив жодних машин, жодних фабрик. Тим часом усі люди були одягнені в прекрасні тканини, які потребували поновлення, а їхні сандалії – хоча й були без прикрас – являли собою зразки прекрасних і складних виробів. Так чи інакше, але ці речі треба було виготовляти! Проте я не помітив у цього народу ані найменших нахилів до будь-якої творчої діяльності. У них не було ні крамниць, ані майстерень і разом із тим – ніяких ознак ввезення товарів. Вони проводили увесь час у милих іграх, купалися в річці, бавилися в кохання, їли та спали – і більше нічого. Я зовсім не міг уторопати, що підтримувало такий лад.
Тепер повернімося до Машини часу. Щось, поки не відоме мені, заховало її усередині п’єдесталу Білого Сфінкса. Для чого? Хоч убийте, я не міг відповісти на це запитання! Для чого існували безводні колодязі, ці шахти з повітряними потоками? Я відчував, що не можу знайти ключ до цих загадок. Я відчував… Як би це пояснити вам? Уявіть собі, що ви знайшли лист, окремі фрази якого написано прекрасною англійською мовою, але перемішано зі словами й буквами, зовсім для вас не знайомими. Саме в такому вигляді я побачив світ у вісімсот дві тисячі сімсот першому році, на третій день мого перебування в ньому!
Того-таки дня я знайшов собі певною мірою друга. Це трапилося таким чином. Я спостерігав за невеликою компанією маленьких чоловічків, які купалися на мілководді. Одного з них скрутила судома, і його понесло вниз по річці. Течія тут була досить стрімка, але все-таки не настільки, щоб із нею не міг упоратися плавець, навіть і не дуже вправний. Однак ніхто не зробив ані найменшої спроби, щоб урятувати істоту, яка спроквола кричала й потопала в них на очах. До речі, це допоможе вам зрозуміти дивну психічну ваду, що її мали маленькі люди.
Збагнувши, що відбувається, я хутко скинув із себе одяг, стрибнув у воду нижче за течією ріки, перехопив маленьке безпорадне створіння й без особливих зусиль витяг його на берег.
Це була, як мені здавалося, жінка. Легке розтирання дуже швидко привело її до тями, і я із задоволенням переконався, що вона зовсім оговталася, коли я пішов від неї.
Мавши невисоку думку про цих чоловічків, я, чесно кажучи, не очікував подяки. Однак цього разу я помилився.
Трапилося це вранці. По обіді я знову зустрів її, коли повертався після своїх звичайних досліджень. Жіночка радісно скрикнула, підбігла до мене й піднесла величезну гірлянду квітів, очевидно сплетену спеціально для мене.
Маленьке створіннячко дуже зацікавило мене. Можливо, це пояснювалося тим, що я почувався самотнім. У кожному разі я постарався дати їй зрозуміти, наскільки ціную її подарунок. Незабаром ми вже сиділи разом у невеликій кам’яній альтанці й вели розмову, котра складалася переважно з посмішок.
Явна симпатія до мене цієї маленької істоти справляла таке саме враження, яке викликає прихильність до вас дитини. Ми передавали одне одному квіти, вона цілувала мої руки. Я чинив так само. Потім я спробував заговорити з нею й дізнався, що її звати Уїною. Попри те що я не розумів, що означало це ім’я, у мене з’явилося відчуття, ніби воно дуже пасує їй.
Так почалася наша дружба, яка тривала тиждень і скінчилася… Потім я розповім вам, як вона скінчилася!
Уїна була зовсім як мале дитя. Вона прагнула завжди бути поруч і всюди за мною бігала. Зрештою я вирішив під час однієї з наступних прогулянок довести її до знемоги й, коли вона знесилиться, покинути: нехай собі кричить мені навздогін.
Проблема світу має бути розв’язана, казав я собі. Адже не для того я потрапив у майбутнє, щоб займатися легким фліртом. Коли я здійснив задуманий мною план й одного разу покинув Уїну, вона, залишившись сама, була в страшенному горі й відчайдушно зойкала. Загалом, її відданість приносила мені стільки ж незручностей, скільки й розради. Але я таки мушу зізнатися, що в деякому сенсі вона стала для мене великою підтримкою.
Я гадав, що з її боку це була лише проста дитяча прихильність. І вже потім, коли було занадто пізно, я зрозумів, що означала для Уїни розлука зі мною й чим вона стала тут для мене. Коли після своїх мандрів я повертався назад, до Білого Сфінкса, у мене складалося враження, начебто я потрапив додому. Так добре, по-дитячому ця маленька, майже лялькова істота виявляла свою турботу та прихильність до мене. І тільки-но я доходив до вершини пагорба, мої очі мимоволі починали шукати її маленьку струнку фігурку в білому, облямованому золотом строї.