І ось одного дуже спекотного ранку – гадаю, це було на четвертий день – я знайшов притулок від спеки та сліпучого сонячного блиску в гігантських руїнах, які були неподалік того будинку, де я ночував і харчувався. Саме тут зі мною й трапилася дивна подія.
Пробираючись між купами цегли, я наткнувся на вузьку галерею, кінець і бічні вікна якої були завалені упалими шматками каменю. Унаслідок контрасту зі сліпучим денним світлом ця галерея здалася мені спочатку зовсім темною. Перед очима попливли кольорові плями, і я ввійшов у галерею навпомацки. Раптом я закляк на місці: два ока, що блищали від відбитого світла, стежили за мною з темряви.
Древній інстинктивний страх перед дикими звірами відразу охопив мене. Я стис кулаки й уп’явся в блискучі очі. Було страшно поворухнутися. Спершу я спробував заспокоїтися, сказавши собі, що люди тут живуть у цілковитій безпеці, але негайно згадав їхній дивний жах перед темрявою.
Здолавши страх, я зробив кілька кроків уперед і заговорив…
Мушу зізнатися, мій голос звучав нерівно й, можливо, тремтів. Я простяг руку й доторкнувся до чогось м’якого. Тієї-таки миті, скосивши очі, я помітив, як щось біле промайнуло повз мене. Я відчув, що душа пішла в п’яти, але все ж обернувся й побачив дивну істоту. Це було маленьке мавпувате створіння з дивно опущеною головою; воно пробігло по освітленому просторі позад мене, налетіло на гранітну брилу, відсахнулося й за секунду зникло в густій тіні під іншою купою кам’яних уламків.
У мене, звичайно, залишилося дуже неясне враження. Я пам’ятаю тільки, що ця істота була тьмяно-білого кольору; великі очі – дивні, сірувато-червоні; на голові й уздовж спини біле, як льон, волосся. Але я вже сказав вам, що ця незвичайна істота пробігла занадто швидко, тому я не встиг як слід роздивитися її. Я навіть не можу сказати, чи-то вона пересувалася навкарачки, а чи просто дуже низько опустила руки.
Після хвилинного вагання я пішов слідом за твариною до купи уламків. Мені не вдалося відшукати її, але через якийсь час, перебуваючи в глибокій темряві, я наткнувся на один із круглих, схожих на колодязь отворів, про які я вам уже розповідав. Отвір цей був наполовину прихований стовпом, який упав на нього. Раптом у мене промайнула думка: чи не могло це дивне створіння зникнути в колодязі?
Я запалив сірник і, глянувши вниз, дійсно побачив маленьку білу істоту з величезними блискучими очима, яка впритул дивилася на мене, прудко спускаючись додолу.
Я мимоволі здригнувся. Ця істота була дуже схожа на людиноподібного павука! Дивлячись, як вона спритно спускається вниз по стіні колодязя, я вперше помітив безліч металевих поперечин для рук і ніг, щось на зразок східців, які вели вглиб шахти. Але сірник, догорівши, обпік пальці, випав із рук, а поки я запалював інший, маленька почвара вже зникла.
Не пам’ятаю, скільки часу я просидів, удивляючись у глибину криниці. Дуже довго я не міг переконати себе, що побачена мною істота була людиною. Та помалу переді мною зажевріла істина: людство вже не існувало як один вид, воно розділилося на два типи тварин. Витончені діти Верхнього Світу не були єдиними нащадками нашого покоління: побіліла, огидна на вигляд нічна істота, що промайнула повз мене, теж була спадкоємцем попередніх століть.
Я згадав про вежі, про тремтливий потік повітря над ними, про свою теорію підземної вентиляції й почав здогадуватися про справжнє призначення незвичайних колодязів. Але яке ж місце я мав відвести цьому підземному лемурові в моїй схемі остаточно врівноваженої організації? Який стосунок мав він до безтурботного спокою прекрасних мешканців Верхнього Світу? Що ж ховалося там, на дні цієї шахти?
Я присів на край колодязя, запевняючи себе, що мені, у всякому разі, точно нічого боятися і що я повинен спуститися туди, щоб розв’язати всі свої сумніви. А тим часом я відчував справжнісінький страх і не зважувався лізти в криницю.
Поки я роздумував, пара прекрасних наземних жителів, займаючись любовним спортом, пробігла повз мене з освітленого простору в тінь. Чоловік переслідував жінку, яка нібито втікала, і кидав у неї квітами. Очевидно, вони дуже зніяковіли, побачивши, що я впираюся руками в упалий стовп і дивлюся вглиб колодязя. Напевно, вважалося дурним тоном помічати ці отвори. Принаймні, коли я вказав їм на колодязь і спробував запитати їх про нього, вони, як мені здалося, зніяковіли ще дужче й поспішно відвернулися. Однак їх зацікавили мої сірники, і я спалив кілька штук, щоб їх розважити. Потім я знову заговорив про колодязь – і знову нічого не вийшло. Тоді я дав їм спокій і вирішив навідатися до Уїни, сподіваючись, що вдасться з’ясувати щось у неї.