Чи спадало вам коли-небудь на думку, яким рідкісним явищем насправді є вогонь у природі, якщо клімат місцевості спекотний? Сонячне тепло рідко досягає такої сили, щоб запалити що-небудь, навіть якщо промені сонця зосереджуються у краплі роси, наче у фокусі запального скла, як це іноді трапляється в тропічних країнах. Блискавка вдаряє й обвуглює, але нечасто стає причиною великої пожежі. Зогнилі рослини починають іноді жевріти під впливом теплоти, яка супроводжує хімічний процес гниття, але й у цьому випадку зрідка виникає полум’я.
У період цілковитого занепаду мистецтво видобування вогню геть-чисто було забуте. Тому червоні язики полум’я, які миттєво здійнялися вгору, заходившись лизати зібрану мною купу хмизу, стали для Уїни зовсім новим і дивним явищем.
Вона хотіла підбігти до вогню й погратися з ним. Я гадаю навіть, що вона кинулася б у багаття, якби я не стримав її. Але я взяв Уїну на руки й, попри її опір, сміливо заглибився в ліс. Протягом деякого часу розпалене мною багаття освітлювало нам шлях.
Озирнувшись, я побачив крізь густі зарості, що полум’я перейшло на найближчі чагарники та звивистою вогненною лінією поповзло по пагорбу, вкритому травою. Я подумав про морлоків, засміявся та знову повернувся до темної хащі, яка стояла перед нами.
Навкруги все було огорнене в морок. Уїна, тремтячи від страху, притискалася до мене, але мої очі вже звикли до темряви, і я бачив настільки, щоб не спотикатися. Крізь густу пітьму тільки місцями просвічувалися клаптики блакитного неба. Я не запалював сірників, тому що на одній руці тримав Уїну, а в другій ніс залізний лом.
Протягом деякого часу я не чув нічого, крім хрускоту гілок під ногами, слабкого шелесту вітерцю над головою, власного подиху й калатання серця; аж раптом позаду почувся тупіт ніг. Однак я вперто йшов уперед.
Тупіт ставав дедалі чіткішим, і незабаром я вже розрізняв ті самі звуки й голоси, які чув у Підземному Світі. Очевидно, за нами гналися морлоки. Не встиг я про це подумати, як зненацька відчув: хтось ухопив мене за одяг, потім за руку. Уїна, тремтячи всім тілом, мовчала.
Треба було запалити сірник. Щоб зробити це, я мусив спустити Уїну на землю. Так я і вчинив. Але поки я рився в кишені, біля моїх ніг, у темряві, між мовчазною Уїною і дивно буркітливими морлоками зав’язалася боротьба. М’які щупальця ковзали по моєму одязі, торкалися спини й шиї.
Нарешті я чиркнув сірником; він засичав і зайнявся, і в його світлі я побачив між деревами білі спини морлоків, які втікали. Поспіхом витягши з кишені шматок камфори, я приготувався запалити його, тільки-но сірник почне гаснути.
Тоді я глянув на Уїну. Обхопивши мої ноги, вона лежала нерухома, долілиць. Мені стало лячно. Я схилився над нею. Здавалося, вона не дихала. Я запалив шматочок камфори й кинув його на землю: він розколовся й зайнявся яскравим полум’ям, відігнавши від нас морлоків і нічні тіні.
Я став навколішки біля Уїни, підняв її. Увесь ліс позаду мене, здавалося, був сповнений шереху та звуків величезної юрби!
Уїна, очевидно, знепритомніла. Обережно поклавши її на плече, щоб іти далі, я раптом із жахом усвідомив: через метушню із сірниками й Уїною я втратив напрямок і тепер не мав ані найменшого уявлення про те, у який бік треба йти. З огляду на все, зелений порцеляновий палац залишився десь позаду.
На чолі в мене виступив холодний піт. Я розумів, що треба діяти якнайшвидше. І вирішив залишитися на цьому місці й розкласти багаття. Опустивши нерухому Уїну на траву, я почав квапливо збирати гілляки й листя. Я розумів, що треба встигнути розпалити вогонь, поки не догоріла камфора. Навколо мене в різних місцях, немов карбункули, світилися очі морлоків.
Камфора спалахнула та згасла. Я запалив сірник і побачив: дві білі фігури, які підкрадалися до Уїни, кинулися геть. Один із морлоків був настільки осліплений світлом, що наткнувся на мене, і я відчув, як під ударом мого кулака хруснули його кістки. Він жахливо заволав, захитався й упав на землю.
Я запалив інший шматок камфори і знову став збирати хмиз для багаття. Раптом я помітив, що наді мною, на деревах, було багато сухого листя (із часу мого прибуття сюди, тобто протягом тижня, жодного разу не падав дощ).
Тоді я перестав вишукувати між деревами хмиз, а просто став підскакувати й ламати гілля. Незабаром моє багаття зі свіжих і сухих гілок задушливо задиміло, і я міг приберегти камфору.
Повернувшись до Уїни, яка лежала поруч із моїм залізним ломом, я спробував привести її до тями. Але вона лежала як мертва. Я навіть не міг розібрати, дихає вона чи ні.