Від ядучого диму мені якось відразу обважніла голова. Крім того, у повітрі відчувався нудотний запах камфори. Моє багаття могло горіти ще годину чи більше. Я раптом відчув себе страшенно втомленим і сів на землю. Весь ліс теж, здавалося, був сповнений сонливого шепоту, причини якого я не міг зрозуміти.
На секунду я забувся, але вже наступної миті, як мені здавалося, знову розплющив очі. Навкруги була пітьма, і я відчував на собі руки морлоків. Вирвавшись із їхніх чіпких пальців, я квапливо поліз до кишені за сірниками… Але вони зникли!
Морлоки знову оточили мене. Тоді я збагнув, що трапилося: я заснув, моє вогнище згасло… Мене охопив смертельний жах. Увесь ліс нібито наповнився запахом горілого… Мене тримали за шию, смикали за волосся й намагалися повалити. Було неймовірно страшно серед непроникної пітьми відчувати дотики цих м’якотілих створінь. У мене з’явилося таке відчуття, наче мене обплутує якесь жахливе павутиння.
І ось, нарешті, вони здолали мене – і я впав. Одразу ж мені в шию вп’ялися маленькі гострі зуби. Намагаючись струсити морлоків, я перевернувся й намацав рукою залізний лом.
Це негайно додало мені сили.
Я підхопився, скинув із себе всю цю купу людських пацюків і, розмахнувшись, щосили почав бити залізним ломом скрізь, де, як мені здавалося, мали бути морлоки. Я чув, як від ударів ломаки хрумтіли їхні кості. За хвилину я вже звільнився від них…
Мене опанувало те дивне збудження, яке, кажуть, буває під час битви. Я знав, що ми обоє, я й Уїна, загинемо, але вирішив змусити морлоків дорого заплатити за наше м’ясо. Я стояв, притулившись спиною до дерева, і розмахував ломом. Увесь ліс був наповнений галасом і лементом морлоків.
Минула хвилина. Вигуки їх начебто стали ще голоснішими, а рухи швидшими. Але жоден із морлоків не наближався до мене. Я стояв, удивляючись у темряву. І тоді в мою душу закралася надія. Може, морлоки злякалися?
Та раптом я помітив щось дивне. Морок, який оточував мене, поступово розсіювався. Я став невиразно розрізняти постаті морлоків: троє вбитих лежали біля моїх ніг, а інші, як я на свій превеликий подив побачив, безперервним потоком бігли повз мене, заглиблюючись усе далі в ліс. Спини їх уже не здавалися білими, а відсвічували червонуватим.
Я стояв і зачудовано дивився їм услід, поки раптом не помітив червону іскорку, котра промайнула між гіллям і відразу зникла. І тоді я все зрозумів: і запах запаленої деревини, і неясний одноманітний шерех, який переходив тепер у грізне ревіння, і червона заграва, і втеча морлоків… пояснювалися лісовою пожежею.
Відійшовши від дерева й озирнувшись, я побачив між стовбурами дерев бурхливе полум’я. Це було розкладене мною багаття: тепер воно наздоганяло мене. Я озирнувся, шукаючи очима Уїну, але вона зникла!
Свист, тріск лісу, що горів, оглушливі удари, схожі на вибухи, коли нове дерево за мить перетворювалося на смолоскип… Чесно кажучи, мені було не до того, щоб роздумувати. Стиснувши в руці залізний лом, я побіг слідом за морлоками. Але полум’я гналося за мною слід у слід. В одному місці, із правого боку, воно випередило мене, відрізавши шлях, і тоді довелося повернути ліворуч.
Нарешті я вибіг на невелику галявину й побачив одного морлока. Осліплений, він наткнувся на мене, потім промчав мимо, просто у вогонь!
Тут мені довелося стати свідком найбільш приголомшливого видовища з усіх, які я тільки спостерігав під час свого перебування в майбутньому. Весь простір був освітлений грандіозною загравою, і ніч немов перетворилася на день. У середині був чи то горбок, чи то курган, а на ньому – обпалений сонцем кущ глоду. Позаду – інша частина лісу, що горів: жовті язики полум’я вже виривались і звідтіля. Уся видима територія, здавалося, була оточена вогненною огорожею.
На схилі пагорба з’юрмилися засліплені світлом морлоки; їх було близько тридцяти чи сорока. Знемагаючи від жару, вони кидалися врізнобіч, із переляку набігали один на одного. Спочатку я не зметикував, що вони сліпі, й, охоплений божевільною люттю, починав бити їх залізною ломакою, тільки-но вони наближалися. Я вбив одного та скалічив багатьох.
Аж раптом у світлі заграви я помітив, як один із морлоків навпомацки пробирався між кущами, а потім, прислухавшись до їхніх жалісних стогонів, переконався, що вони зовсім розгубилися від світла. Тому більше я вже не чіпав їх.
Час від часу який-небудь морлок налітав на мене, і тоді вся його істота виражала такий безмежний жах, що я сам мимоволі давав йому дорогу. Раптом полум’я почало дещо слабшати й мене знов охопив страх, що ці огидні істоти незабаром побачать мене. Я навіть хотів знову почати розправлятися хоча б із частиною морлоків, перш аніж згасне пожежа. Але вогонь знову яскраво запалав, і я стримався.