Ми не беремо до уваги закон природи, котрий передбачає, що гнучкість розуму є своєрідним відшкодуванням за ті постійні зміни, небезпеки й тривоги, серед яких живе людство. Тварина, котра перебуває в повній гармонії з довколишніми умовами, перетворюється на довершений механізм. Природа вдається до розуму тільки в тому випадку, коли звичка й інстинкт виявляються марними. Де немає змін і немає потреби в них – там немає й розуму. Тільки в тих тварин є розум, яким доводиться постійно стикатися з різноманітними життєвими змінами й небезпеками.
Я виснував, що саме таким шляхом людина Верхнього Світу дійшла до своєї безпомічної краси, а людина Підземного Світу – до своєї чисто механічної промисловості. Але навіть для ідеального стану рівноваги, за всієї його механічної досконалості, бракувало однієї речі – абсолютної сталості.
Очевидно, із часом мешканцям Підземного Світу забракло їжі. І ось матір усього, Необхідність, яка не заявляла про себе впродовж багатьох тисячоліть, знову стала діяти, почавши свою роботу знизу. Жителям Підземного Світу доводилося мати справу з машинами. Це вимагало, крім звички, ще й певної роботи думки, і в них хоч-не-хоч мусили розвитись якщо не інші риси людського характеру, то бодай якась ініціатива. Коли ж з’явився брак м’яса, вони повернулися до того, чого дотепер не допускали старі звички: до канібальства.
Саме таким видався мені світ у вісімсот дві тисячі сімсот першому році. Можливо, це хибне пояснення, адже людському розуму властиво помилятися. Але таким було моє бачення цього світу, і я передаю його вам.
Після виснажливої ночі, усіх хвилювань і жахів, пережитих мною напередодні, я, попри своє горе, насолоджувався сонячним теплом і виглядом мирної картини, що лежала перед моїми очима.
Я страшенно стомився, мені хотілося спати, і незабаром мої теоретичні міркування перейшли в дрімоту. Піймавши себе на цьому, я скорився покликові природи й, розтягшись на м’якій траві, поринув у тривалий та відсвіжливий сон.
Прокинувся я незадовго до заходу сонця. Тепер я почувався в безпеці й не боявся, що морлоки можуть схопити мене уві сні. Зіп’явшись на ноги, я відразу ж попрямував до Білого Сфінкса. В одній руці я тримав залізний лом, а другою перебирав сірники в кишені.
І саме тоді відбулася несподівана річ. Підійшовши до Білого Сфінкса, я раптом побачив, що обидві стулки бронзових дверей відчинені й опущені в особливі пази.
Я зупинився, не наважуючись увійти. Усередині була невелика кімната, і там у кутку, на підставці, стояла моя Машина часу. Маленькі важелі лежали в мене в кишені…
Отже, після всіх моїх ретельних приготувань до облоги Білого Сфінкса на мене, схоже, очікувала мирна здача!
Я викинув залізний лом, майже незадоволений тим, що мені не довелося скористатися ним.
Я вже стояв на порозі, аж раптом мене осяяло і я вперше усвідомив задуми морлоків.
Ледве стримуючись від сміху, я переступив через бронзовий поріг і пішов до Машини. Я був дуже здивований, що Машина не тільки вичищена, а й навіть змащена мастилом. Утім, згодом я переконався, що морлоки частково розібрали Машину, аби своїм слабким розумом збагнути її призначення.
І ось, поки я стояв і розглядав її, відчуваючи задоволення від самого тільки дотику до її механізмів, трапилося те, до чого я внутрішньо був готовий. Бронзові двері раптово піднялися вгору й із тріском стукнулися в раму. Занурений у повну темряву, я опинився в пастці! Так, принаймні, думали морлоки. Я ж засміявся собі під ніс.
До моїх вух доносився їхній своєрідний буркітливий сміх, і я знав, що вони щодуху біжать до мене. Зберігаючи спокій, я спробував запалити сірник. Мені залишалося тільки прикріпити важелі й зникнути, немов примара.
Однак я випустив з уваги одну незначну обставину: сірники були того огидного ґатунку, який запалюється тільки об коробку!
Ви можете уявити собі, як швидко я позбувся спокою й упевненості. Ці маленькі кровожерливі тварини встигли наблизитися до мене. Один із морлоків торкнувся моєї спини.
У руці в мене були важелі від Машини, і я щосили вдарив ними навмання, а потім став дертися в крісло. Але вже наступної миті мене схопила одна рука, потім друга… Мені довелося відштовхувати мерзенних істот, відриваючи їхні чіпкі пальці від важелів, і водночас у темряві намацувати осі, на які ці важелі надівалися. Зрештою один важіль вони ледве не поцупили; він вислизнув у мене з рук, і я, розшукуючи його, змушений був відбиватися від морлоків головою. Я чув, як від моїх ударів хрускали їхні черепи. Мені здається, що ця остання сутичка була навіть небезпечнішою, ніж та, що її я пережив у лісі минулої ночі.