Зірки на небі сяяли якось особливо яскраво, і мені здалося, що звичного мерехтіння в них уже майже не було.
Раптом я побачив, що на заході круглий контур сонця став змінюватися. У вигині з’явилася якась западина, поглиблення, котре дедалі збільшувалося.
Із хвилину я дивився, уражений, як темрява наповзала на сонце, але потім зрозумів: починається сонячне затемнення. Мабуть, місяць або планета Меркурій проходили повз сонячний диск. Звичайно, спочатку я подумав про місяць, але на підставі різних міркувань дійшов висновку, що це, імовірно, якась внутрішня планета, котра проходить перед сонцем на близькій відстані від землі.
Темрява швидко насувалася. Зі сходу, налітаючи поривами, подув холодний вітер, і в повітрі закружляла безліч сніжних пластівців. Із берега моря долинав шум хвиль, які набігали.
За винятком цих безжиттєвих звуків увесь світ мовчав. Мовчав! Не можна навіть уявити собі, якою була ця мертва тиша. Усі живі звуки: людські голоси, бекання овець, крики птахів, дзижчання комах, рух і шум, які становлять тло людського життя, – це все зникло.
Темрява згущалася, сніг валив чимраз дужче, пластівці безупинно кружляли перед очима. Мороз лютішав. Білі вершини далеких пагорбів одна по одній швидко поринали в пітьму. Вітер перетворювався на ревучий ураган.
Чорна, центральна, тінь затемнення хутко насувалася на мене. За мить на небі залишилися тільки бліді зірки. Навкруги – непроглядний морок. Небо зовсім чорне.
Мене охопив страх перед цією великою пітьмою. Крім того, холод, який пробирав до кісток, і біль під час дихання стали нестерпними. Я тремтів усім тілом, відчуваючи жахливу нудоту. Та ось на небі з’явилася до червоного розпечена дуга і знову показалося сонце.
Я зліз із машини, щоб трохи отямитися. В голові паморочилося, і я не в змозі був навіть подумати про подорож назад.
Хворий та ослаблий, я стояв біля Машини, коли раптом знову побачив на мілині, посеред червоної води океану, той самий предмет, який рухався. Тепер уже не могло бути жодного сумніву: він дійсно рухався. Це було щось кругле, завбільшки з м’яч, а може, трохи більше, і з нього хвостами звисали довгі щупальці. На криваво-червоній хитлявій поверхні моря предмет здавався зовсім чорним і рухався якимись дивними неспокійними стрибками.
Я відчував, що непритомнію. Але жах, який охопив мене від самої думки про те, що я залишуся лежати зовсім безпомічний у цьому страшному бездушному півмороку, змусив зібратися на силі й знову видертися в крісло…
Повернення Мандрівника
Так я повернувся назад. Цілком імовірно, що протягом тривалого часу я нісся на своїй Машині в несвідомому стані. Поступово відновилася колишня мерехтлива зміна днів і ночей, сонце заблищало золотом, а небо стало синім.
Дихати стало легше. Мінливі контури землі то піднімалися, то опускалися на моїх очах. Стрілки циферблатів оберталися назад. Нарешті я побачив невиразні обриси будинків у період занепаду людства. Але вони теж змінювалися та зникали, а на їхньому місці з’являлися інші.
Коли стрілка, що вказує мільйони днів, зупинилася на нулі, я зменшив швидкість.
Тепер я вже упізнавав нашу звичну, любу серцю архітектуру. Стрілка, що відзначає тисячі днів, теж поверталася до моменту відправлення; зміна днів і ночей стала відбуватися чимраз повільніше. І нарешті, старі стіни лабораторії знову зімкнулися навколо мене. З великою обережністю я зупиняв Машину.
У цей момент відбулося щось дивне. Я вже казав вам, що, коли вирушав у дорогу, але ще не встиг розкрутити велику швидкість, через кімнату пройшла місіс Вотчетт – точніше, як мені здалося, промчала зі швидкістю ракети. Дорогою назад я, звичайно, вдруге пройшов крізь той момент, коли місіс Вотчетт перебувала в моїй лабораторії. Але тепер її рухи відбувалися саме у зворотньому порядку. Двері у віддаленому кінці кімнати відчинилися, у прогоні з’явилася місіс Вотчетт, тихо пройшла через лабораторію та зникла за дверима, крізь які вона увійшла першого разу. Перед цим мені здалося, що я на секунду побачив Гіллієра, але він промайнув, неначе блискавка.
Тоді я зупинив Машину і знову побачив стару милу лабораторію, свої інструменти й усі пристрої в тому самому вигляді, в якому я їх залишив.
Украй знесилений, я виліз із Машини й присів на лаву. Протягом кількох хвилин я тремтів усім тілом, але потім став потроху заспокоюватися. Я знову був у своїй колишній майстерні й бачив її такою, якою вона була завжди. Цієї миті в мене промайнула думка, що я просто заснув і всі нещодавні пригоди мені наснилися.