Але я починаю боятися тепер, що мені доведеться очікувати на нього все життя. Мандрівник у Часі зник три роки тому, й усім відомо, що він досі ще не повернувся!
Епілог
Нам не залишається нічого іншого, як тільки дивуватися й робити припущення. Чи повернеться він коли-небудь?
Може, він помчав у минуле й опинився серед кровожерливих волохатих дикунів раннього періоду кам’яного віку, коли люди ще не вміли вигострювати зброю з каменю. А може, він потрапив у безодні крейдяного моря або до страхітливих ящерів і величезних земноводних юрського періоду…
Можливо, він і тепер – якщо, звичайно, у цьому випадку можна вживати слово «тепер», – блукає по оолітовому рифі, що кишить плезіозаврами, або розгулює безлюдними берегами солоних морів тріасового періоду…
А може, він знову вирушив у майбутнє, але не настільки віддалене, як першого разу, і в цьому майбутті люди ще залишаються людьми, хоча вже вирішено всі важкі завдання нашого часу й усі заплутані проблеми. Словом, він потрапив у період розквіту людської раси…
Я, принаймні, ніяк не можу допустити, щоб наше століття слабких експериментів, уривчастих теорій і непорозумінь було апогеєм розвитку людства. Так мені здається. Але Мандрівник у Часі мав дуже песимістичний погляд на прогрес людства.
Я це знаю, тому що давно, задовго до цієї всієї історії з Машиною часу, ми з ним розмовляли про поступ. У цивілізації, що розвивається, він добачав лише безглуздо нагромаджену купу, яка мусила зрештою звалитися й задушити тих, хто її споруджував…
Якщо все так і буде, нам не залишається нічого іншого, крім як жити, вдаючи, начебто цього не трапиться. Мені особисто майбутнє видається темним і невідомим. Воно сповнене таємниць, і тільки спогади про розповідь Мандрівника в Часі висвітлюють деякі пункти.
А задля своєї розради я зберігаю дві дивні білі квітки. Засохлі, потемнілі, з тендітними пелюстками, вони свідчать про те, що навіть після безслідного зникнення людини з її силою й розумом подяка та взаємна прихильність і далі житимуть.
Оповідання
У безодні
Лейтенант стояв перед сталевою кулею й жував соснову тріску.
– Що ви думаєте про це, Стівенсе? – запитав він.
– Це, мабуть, ідея, – непевно пробурмотів Стівенс.
– По-моєму, куля повинна сплющитися, – сказав лейтенант.
– Він, здається, розрахував усе доволі точно, – мовив Стівенс байдуже.
– Але подумайте про атмосферний тиск, – вів далі лейтенант. – На поверхні води він не надто великий: чотирнадцять футів на квадратний дюйм. На глибині тридцять футів – удвічі більший; на глибині шістдесят – утричі; на глибині дев’яносто – учетверо; на глибині дев’ятсот – у сорок разів; на глибині п’ять тисяч триста, тобто миля, це буде двісті сорок разів по чотирнадцять футів. Отже, зараз підрахуємо: тридцять англійських центнерів, або півтори тонни, Стівенсе. Півтори тонни на квадратний дюйм! А глибина океану тут, де він хоче спускатися, становить п’ять миль. Це означає – сім із половиною тонн.
– Звучить страшно, – зауважив Стівенс, – але це на диво грубезна сталь.
Лейтенант не відповів і знову взявся до своєї тріски. Предметом бесіди була величезна сталева куля, близько дев’яти футів у діаметрі, схожа на ядро якоїсь титанічної гармати. Її було встановлено у величезному гнізді, зробленому в корпусі корабля, а гігантські поперечини, по яких її мусили спустити за борт, викликали цікавість усіх справдешніх моряків, яким довелось побачити її між Лондонським портом і тропіком Козерога. У двох місцях у сталевій стінці кулі, один під одним, були прорізані круглі люки з шибами з надзвичайно грубого скла, й одна з них, уставлена в міцну сталеву раму, була загвинчена не до кінця.
Того ранку обидва моряки вперше заглянули в кулю. Усередині вона вся була встелена наповненими повітрям подушками, між якими розташовувалися кнопки для керування нескладним механізмом. М’якою оббивкою було покрито все, навіть апарат Маєрса, що мав поглинати вуглекислоту й забезпечувати киснем людину, яка перебуватиме в кулі. Внутрішня поверхня кулі була оббита настільки ретельно, що нею можна було б вистрілити з гармати без найменшого ризику для людини всередині неї. Ці перестороги були цілком обґрунтованими, тому що незабаром у кулю мусила влізти людина, після чого люки міцно загвинтять, кулю спустять за борт і вона поступово почне занурюватися на глибину п’ять миль, як і сказав лейтенант. Думка про занурення не давала йому спокою, тому за столом він тільки про це й балакав, устигнувши всім неабияк набриднути. Користуючись тим, що Стівенс був новою людиною на кораблі, він знову й знову повертався до цієї теми.