– Я від самого початку сумнівався в міцності скла, – зненацька заявив він Стівенсу.
– Господи! – вирвалося у Стівенса. – Невже ви думаєте…
– Гм! – багатозначно промугикав Вейбридж.
– Я й сам не дуже вірю в обчислення, – із сумнівом вимовив капітан, – тому не зовсім іще втратив надію.
Опівночі корабель усе ще кружляв навколо того місця, де занурилася куля, а білий промінь прожектора нишпорив по хвилях, то завмираючи на місці, то знову жадібно простягаючись уперед над водною пустелею, що тьмяно мерехтіла в сяйві зірок.
– Якщо люк не лопнув і не розчавив його, – сказав Вейбридж, – тоді, мабуть, зіпсувався годинниковий механізм. Це ще гірше: виходить, Ельстед зараз живий, десь унизу, у п’ятьох милях від нас, у темряві й холоді, замкнений у цьому своєму міхурі, там, куди ще не проникав жоден промінь світла, куди ще не зазирала людина відтоді, як були створені води. У нього немає їжі, він мучиться від голоду та спраги і з жахом думає про те, чи вмре від голоду, а чи задихнеться. Що ж із ним буде? Апарат Маєрса, імовірно, невдовзі припинить діяти. Скільки часу він може працювати? Боже ти мій! – вигукнув він. – Які ж ми крихітні істоти! Які зухвалі бісенята! Там, унизу, цілі милі води, нічого, крім води, і навколо нас безкраїй простір, а над нами небо… Безодня!
Лейтенант простяг руки вперед, і тієї ж таки миті білий промінчик беззвучно сковзнув по небу, сповільнив хід, зупинився, став нерухомою цяткою, немов у небі з’явилася нова зірка. Потім він зісковзнув униз і загубився серед хитливих відображень зірок, у білому серпанку морського світіння. Побачивши це, Вейбридж так і завмер із протягненою рукою й роззявленим ротом. Він закрив рот, знову відкрив його й нетерпляче замахав руками. Потім він обернувся, крикнув першому вахтовому: «Ельстед з’явився!» – і кинувся до прожектора.
– Я бачив кулю! – кричав він. – Там, із правого борту! Світло в ній увімкнене, і вона щойно вискочила з води. Наведіть туди прожектор. Ми маємо побачити її, коли вона гойдатиметься на хвилях.
Але їм удалося знайти дослідника тільки на світанку. Вони ледве не наткнулися на кулю. Кран повернули, і матроси, що сиділи в шлюпці, прикріпили кулю до ланцюга. Коли її було піднято на палубу, люк відгвинтили й кілька людей заглянули всередину кулі, де панувала темрява. (Електрична лампа призначалася для освітлення води навколо кулі й була повністю ізольована від головної камери.)
Усередині кулі було дуже гаряче, і ґума по краях люка розм’якшилася. На нетерплячі запитання не надійшло відповіді, з камери не доносилося ні звуку. Ельстед лежав нерухомо, скорчившись на дні. Судновий лікар уповз усередину й, піднявши Ельстеда, передав його матросам. Спершу не можна було сказати, живий він чи мертвий. Обличчя його в жовтому світлі корабельних ламп блищало від поту. Дослідника віднесли в каюту.
Незабаром з’ясувалося, що він живий, але перебуває у стані цілковитого нервового виснаження й до того ж увесь у синцях від важких ударів. Після того як підняли кулю, Ельстед пролежав трупом кілька днів. Минув тиждень, перш аніж він зміг розповісти про свої пригоди.
Тільки-но до нього повернулася здатність говорити, як він заявив, що має намір знову спуститися на дно.
– Конче слід змінити конструкцію кулі, – сказав Ельстед, – щоб у разі потреби можна було обірвати линву, ось і все.
З ним відбулася дивовижна пригода.
– Ви думали, що я не знайду там нічого, крім мулу, – глумливо вимовив дослідник. – Ви глузували з моїх досліджень, а я відкрив новий світ!
Він говорив незв’язно, раз у раз забігаючи наперед, так що неможливо передати цю розповідь його власними словами. Але ми спробуємо викласти тут усе, що було ним пережите.
Спочатку він почувався дуже кепсько. Поки розмотувалася линва, кулю весь час кидало з боку на бік. В Ельстеда було таке відчуття, начебто він жаба, посаджена у футбольний м’яч. Він не бачив нічого, крім крана й неба над головою, та ще іноді людей, котрі стояли біля борту. Не можна було вгадати, куди покотиться куля. Ноги Ельстеда раптово здіймалися догори, і він пробував ступнути, але відразу летів сторч головою, а потім качався, ударяючись об стінки. Апарат якоїсь іншої форми був би зручніший, аніж куля, але не витримав би величезного тиску в морських глибинах.
Раптом хитавиця припинилася, куля вирівнялася й, підвівшись, Ельстед побачив навколо зеленувато-блакитну воду, слабке світло, що струменіло зверху, і зграйку якихось крихітних плаваючих істот, які прагнули, як йому здалося, до світла. Поки він дивився, ставало дедалі темніше й вода вгорі почала скидатися на опівнічне небо, тільки зеленіше, а внизу стала зовсім чорною. Якісь маленькі прозорі істоти почали тьмяно світитися, миготячи біля вікна зеленуватими змійками.