А відчуття падіння! Воно нагадувало дослідникові почуття, котре виникає, коли вперше спускаєшся ліфтом, тільки було значно тривалішим. Спробуйте уявити собі, що це таке! Саме тоді Ельстед покаявся у своїй витівці. Він побачив небезпеку, що загрожувала йому, у зовсім новому світлі. Він подумав про великих каракатиць, що живуть, як відомо, у середніх шарах води, про цих тварин, яких іноді знаходять напівперевареними у шлунках китів і які часом плавають у воді, дохлі й об’їдені рибами. Що станеться, якщо така почвара схопиться за линву й не відпустить її?
І наскільки добре перевірено годинниковий механізм?
Але чи кортіло йому зараз падати далі або повернутися нагору, не мало геть зовсім ніякого значення.
За п’ятдесят секунд ізовні стало темно як уночі, тільки промінь лампи раз у раз ловив яку-небудь рибу або потопаючий предмет, але Ельстед не встигав розгледіти, що саме. Одного разу йому здалося, що він бачить акулу. А потім куля почала нагріватися від тертя об воду. Ця небезпека свого часу не була взята до уваги.
Спочатку Ельстед помітив, що упрів, а згодом почув під ногами шипіння, котре ставало чимраз голоснішим, і побачив за вікном безліч дрібних, дуже дрібних пухирців, які віялом злітали догори. Пара! Він торкнувся вікна – воно було гарячим. Дослідник увімкнув тьмяну лампочку, що освітила кулю всередині, глянув на оббитий повстю годинник поруч із кнопками та зрозумів, що опускається вже дві хвилини. Він подумав, що скло в люку може лопнути внаслідок різниці температур, оскільки знав, що температура води на дні близька до нуля.
Потім підлогу кулі ніби притиснуло до його ніг, рій бульбашок ізовні став рідішати, а шипіння зменшилося. Куля злегка захиталася. Скло не лопнуло, не прогнулося, й Ельстед зрозумів, що небезпека, пов’язана із зануренням, уже позаду.
Ще через хвилину він буде на дні. Дослідник подумав про Стівенса, й Вейбриджа, і про всіх, хто залишився на кораблі, на відстані п’ятимильної товщі води, і був віддалений від нього більше, ніж найвищі хмари від землі. Він уявив собі, як вони повільно крейсують там, угорі, і дивляться вниз, гадаючи, що з ним.
Ельстед глянув у вікно. Пухирці зникли, шипіння припинилося.
Зовні була щільна, як чорний оксамит, чорнота, і тільки там, де воду пронизував промінь світла лампи, можна було розрізнити, що вона має жовто-зелений колір. Потім повз вікно низкою пропливли три якихось створіння – він міг розрізнити лише вогненні контури. Чи були вони маленькими, а чи тільки здавалися такими на відстані, Ельстед сказати не міг.
Їх окреслювало блакитнувате світло, майже так само яскраве, як вогні рибальського човна, і здавалося, що це світло димиться. Світлові цятки тяглися уздовж усього тіла цих тварин, немов ілюмінатори корабля. Їхня фосфоресценція, здавалося, слабшала в міру наближення до освітленого вікна кулі, і незабаром Ельстед розгледів, що це рибки якоїсь дивної породи – з величезною головою, великими очима й тілом, яке поступово звужується. Очі їх були звернені до нього, і він вирішив, що вони супроводжували його під час спуску. Очевидно, їх приваблювало світло.
Цих риб ставало дедалі більше. Спускаючись, дослідник помітив, що вода світлішає і що в променях світла, наче комахи на сонці, кружляють дрібні цятки. Це, імовірно, були частки мулу й твані, які піднялися із дна після падіння свинцевих грузил.
Досягши дна, Ельстед опинився в густому білому тумані, крізь який промінь його лампи проникав усього на п’ять-шість ярдів, і минуло кілька хвилин, перш аніж каламуть трохи осіла. Тільки тоді на тлі нерівного мерехтіння далекої зграї риб він побачив під щільним покривом чорної води хвилясті лінії сірувато-білого мулистого дна і сплутані кущі морських лілій, які жадібно ворушили щупальцями.
Далі він розрізнив витончені прозорі контури гігантських губок. Скрізь по дну була розкидана безліч колючих приплющених жмутків, яскраво-лілових і чорних, – можливо, якийсь різновид морського їжака, – а крізь смугу світла повільно, залишаючи по собі глибокі борозни, проповзали маленькі істоти: одні – вирлоокі, інші – сліпі, чимось схожі на омарів і мокриць.
Зненацька рій дрібних рибок звернув зі шляху й налетів на кулю, ніби зграя горобців. Вони промайнули, як мерехтливі сніжинки, і тоді Ельстед побачив, що до кулі наближається якась велика істота.