Було близько п’ятої години, коли Ельстед опинився над світловою зоною і зміг розгледіти щось на зразок облич, будинків навколо великої споруди без даху, що нагадувала руїни якогось стародавнього абатства. Під ним ніби було розгорнуто мапу. Всі будинки являли собою стіни без дахів, й оскільки будівельним матеріалом, як він побачив пізніше, були фосфоричні кістки, то здавалося, що будинки створено із затонулих місячних променів.
Між цими дивними спорудами простягали свої хитливі щупальці деревоподібні криноїди, а високі стрункі губки піднімалися подібно до блискучих скляних мінаретів зі світної імли міста. На відкритих майданчиках Ельстед помітив невиразний рух, немов там юрбився народ, але він був занадто далеко, щоб розгледіти в юрмі окремих людей.
Потім кулю стали повільно тягти додолу, і поступово він зміг роздивитися місто більш детально. Дослідник побачив, що ряди химерних будинків облямовано якимись круглими предметами, а потім помітив на великих відкритих просторах кілька узвиш, схожих на замулені корпуси кораблів.
Повільно й неухильно його тягли вниз, і предмети під ним ставали яскравішими, яснішими, чіткішими. Він здогадався, що його тягнуть до великого будинку посеред міста, і час від часу пильно придивлявся до гурту людиноподібних створінь, котрі вчепилися в линву. Ельстед здивовано помітив, що один із кораблів, які складали таку чудову околицю цього міста, засіяний істотами, що, жестикулюючи, дивилися на нього, однак потім стіни великого будинку безшумно виросли навколо нього та сховали місто.
Але що це були за стіни! Схоже, вони складалися із просякнутих водою брусів, сплутаного кабелю, шматків заліза й міді, людських кісток і черепів! Черепи були розташовані по всьому будинку – зигзагами, спіралями й вибагливими візерунками. Безліч дрібних сріблястих рибок, граючи, ховалися в них і випливали з очних западин.
Несподівано Ельстед почув слабкі крики і звуки, що нагадували гучний заклик мисливського рога. І це все змінилося якимось дивовижним співом. Занурюючись, куля пропливла повз величезні стрілчасті вікна, крізь які Ельстед невиразно бачив групи цих незвичайних, схожих на химер істот, що дивилися на нього, і, нарешті, опустився на якусь подобу вівтаря, що стояв посеред будинку. Тепер Ельстед зміг досить добре роздивитися цих дивних мешканців безодні. На превеликий подив, він побачив, що вони падають долілиць перед його кулею, – усі, крім одного, вбраного в одяг із великої луски, із блискучою діадемою на голові; той стояв нерухомо, то відкриваючи, то закриваючи свій жаб’ячий рот, немов керував хором.
Ельстеду спала на думку фантазія знову увімкнути свою лампочку, щоб він став видимий для всіх цих мешканців безодні, а самі вони зникли в мороці. Тієї ж таки миті спів змінився на крики, й Ельстед, прагнучи знову побачити дивовижні створіння, вимкнув світло і зник з їхніх очей. Але спочатку він був занадто осліплений і не міг розібрати, що роблять ці істоти, а коли нарешті знову побачив їх, вони, як і раніше, стояли навколішки. І так-от вони поклонялися йому безперервно упродовж трьох годин.
Ельстед дуже докладно розповідав про це дивне місто і його мешканців, про місто вічної ночі, де ніколи не бачили сонця, місяця й зірок, зеленої рослинності та істот, які дихають повітрям, де не знають ні вогню, ні світла, за винятком фосфоричного світіння живих тварин.
Хай якою разючою була його розповідь, іще більш приголомшливим здавалося те, що такі видатні вчені, як Адаме і Дженкінс, не знайшли в ній нічого неймовірного. Вони цілком припускали, що на дні найглибших морів живуть розумні хребетні, наділені зябрами, про яких ми нічого не знаємо. Ці істоти, що звикли до низької температури й величезного тиску, такі кремезні, що не можуть спливти ні живими, ні мертвими, але вони є такими самими нащадками великої Теріоморфи ери Нового Червоного Піщанику, як і ми.
Ми, однак, повинні бути відомі їм як дивні істоти– метеори, які час від часу падають мертвими з таємничого мороку їхніх водяних небес. І не тільки ми, а й наші судна, наші метали, наші речі сиплються на них із мороку. Інколи предмети, що потопають, калічать і вбивають їх, немов за вироком якихось незримих вищих сил; а іноді, украй рідко, падають предмети корисні, які своєю формою надихають їх на власну творчість. Можливо, їхня поведінка від видовища живої людини стане нам зрозумілішою, якщо уявити собі, як сприйняли б дикуни появу серед них блискучої істоти, що прилетіла з неба.