Поступово Ельстед розповів офіцерам «Птармигана» про всі подробиці свого дивного дванадцятигодинного перебування в безодні. Ймовірно також, що він хотів записати їх, але так і не записав. І нам, на жаль, довелося збирати суперечливі уривки його історії, слухаючи розповіді капітана Сіммонса, Вейбриджа, Стівенса, Ліндлі й інших.
Ми бачили це все невиразно, окремими фрагментами: величезний химерний будинок, усілякі співочі люди з темними головами хамелеонів та Ельстед, який укотре увімкнув світло й марно намагається навіяти їм, аби вони обірвали линву, що на ній тримається куля. Час минав, і Ельстед, глянувши на годинник, із жахом відзначив, що кисню йому вистачить тільки на чотири години. Але спів на його честь тривав невблаганно, як пісня, котра славить наближення смерті.
Яким чином він звільнився, Ельстед і сам не знав, але, судячи із клаптика, що висів на кулі, линва перетерлась об край вівтаря. Куля раптом гойднулася, й Ельстед здійнявся вгору, линучи геть зі світу цих істот, немов якийсь небожитель, одягнений в ефірне вбрання, котрий прорвався крізь нашу земну атмосферу, щоб ширяти у своєму рідному ефірі. Він, мабуть, зник з їхніх очей, як бульбашка водню, що злетіла в повітря. Либонь, це вознесіння сильно їх здивувало.
Куля ринулася до поверхні з іще більшою швидкістю, аніж коли пірнала вниз, захоплена свинцевими грузилами. Сильно розігрівшись, вона злетіла люками догори, й Ельстед згадав рій пухирців, що пінився біля вікна. Потім у його мозку, здавалося, закрутилося величезне колесо, м’які стінки стали обертатися, і він знепритомнів. Що відбувалося далі, він не пам’ятав. Отямився Ельстед у своїй каюті, почувши голос лікаря.
Така суть надзвичайної історії, яку розповів Ельстед офіцерам на борті «Птармигана». Він обіцяв пізніше записати її. Тепер же він думав лише про вдосконалення свого апарата, що й було зроблено в Ріо.
Залишається тільки сказати, що 2 лютого 1896 року Ельстед удруге спустився в безодню. Що відбулося з ним, ми, імовірно, ніколи не дізнаємося. Він не повернувся. «Птармиган» протягом двох тижнів крейсував навколо місця, де він занурився, але пошуки були марними. Потім корабель повернувся в Ріо, і друзів Ельстеда сповістили телеграмою про його загибель. Таким є стан справ на цей час. Але я не сумніваюся, що невдовзі будуть поновлені спроби перевірити цю дивовижну розповідь про невідомі досі міста в глибинах океану.
Чарівна крамниця
Здалеку мені траплялося бачити цю чарівну крамницю й раніше. Разів зо два я проходив повз її вітрину, де було стільки привабливих товарів: чарівні кулі, чарівні кури, чудодійні ковпаки, ляльки для черевомовців, кошики з приладдям для фокусів, колоди карт, на вигляд зовсім звичайні, й такий інший дріб’язок. Мені навіть на думку не спадало зайти в цю крамницю. Та одного разу Джип узяв мене за палець і, не кажучи ні слова, потяг до вітрини; при цьому він поводився так, що не ввійти з ним туди було просто неможливо.
Правду кажучи, я й не думав, що ця скромна крамничка розташована саме тут, на Риджент-стрит, між магазином, де продають картини, і закладом, де в патентованих інкубаторах виводять курчат. Але це була вона. Мені чомусь здавалося, що вона розташована ближче до Серкус, або за рогом на Оксфорд-стрит, або навіть у Голборні, і я завжди бачив її на іншому боці вулиці, так що до неї було не підійти; до того ж у ній було щось невловиме, схоже на міраж. Але ось вона тут – у цьому немає сумнівів, – і пухкий вказівний пальчик Джипа стукає по її вітрині.
– Якби я був багатий, – сказав Джип, тицяючи пальцем туди, де лежало «Зникоме яйце», – я купив би собі ось це. І це. – Він указав на «Дитину, що плаче зовсім як жива». – І це…
То був таємничий предмет, який називався «Купи й дивуй друзів!», – так, у всякому разі, значилося на охайному ярличкові.
– А під цим ковпаком, – вів далі Джип, – зникає все, хоч що поклади. Я читав про це в одній книзі… А ондечки, тату, «Невловимий грошик», тільки його так поклали, щоб не видно було, як це робиться.
Джип успадкував милі риси своєї матінки: він не кликав мене в крамницю й не чіплявся, він тільки тяг мене за палець у бік дверей – зовсім несвідомо, – і було ясніше ясного, чого йому хочеться.
– Ось! – вигукнув син, указавши на «Чарівну пляшку».
– А якби вона в тебе була? – запитав я.
І, вловивши в цьому запитанні обіцянку, Джип засяяв.
– Я показав би її Джессі! – відповів він, сповнений, як завжди, турботи про інших.
– До дня твого народження залишилося менше ніж сто днів, Джипе, – нагадав я й узявся за ручку дверей.