– Не допоможе, сер, – мовив крамар, помітивши, що я із властивою мені послужливістю зробив крок до дверей.
Незабаром плаксивого розпещеного хлопчика забрали.
– І як вам це вдається? – поцікавився я, полегшено зітхаючи.
– Магія! – відповів продавець, недбало махнувши рукою. Й – о, диво! – з його пальців посипалися різнобарвні іскри, що вмить згасли в напівтемряві крамнички.
– Ти говорив на вулиці, – сказав продавець, звертаючись до Джипа, – що хотів би мати нашу коробку «Купи й дивуй друзів».
– Так, – зізнався Джип після героїчної внутрішньої боротьби.
– Вона у твоїй кишені.
І, перехилившись через прилавок (тіло в нього виявилося надзвичайно довгим), цей дивний суб’єкт із кривляннями справдешнього фокусника витяг коробку з Джипової кишені.
– Папір! – вигукнув він і дістав великий аркуш із порожнього капелюха з пружинами. – Мотузку! – І в його роті з’явився клубок мотузки, від якого продавець відмотав нескінченно довгу нитку, перев’язав нею згорток, перекусив зубами, а клубок, як мені здалося, проковтнув. Потім об ніс однієї із черевомовних ляльок запалив свічку, запхав у вогонь палець (який миттєво перетворився на паличку червоного сургучу) і запечатав покупку.
– Вам іще сподобалося «Зникоме яйце», – зауважив крамар, витягаючи це яйце з внутрішньої кишені мого пальта і загортаючи його в папір разом із «Дитиною, що плаче зовсім як жива». Я передавав кожен готовий згорток Джипові, а той міцно притискав його до грудей.
Джип говорив дуже мало, але погляд його був більш аніж красномовний, як і руки, що стискали подарунки. Душу хлопчика опанувало невимовне хвилювання. Воістину, це була справжня магія.
Та раптом я здригнувся, відчувши, що в мене під капелюхом ворушиться щось м’яке, тремтливе. Я схопився за капелюх, і голуб із зім’ятим пір’ям випурхнув звідтіля, побіг по прилавку й шаснув, здається, у картонну коробку, що стояла за тигром із пап’є-маше.
– Ай-ай-ай! – зойкнув крамар і спритним рухом відібрав у мене головний убір. – Скажіть, будь ласка, цей дурний птах улаштував тут гніздо!..
І він став трясти мій капелюх, поки не витрусив звідтіля два чи три яйця, мармурову кульку, годинник, із півдесятка непозбутніх скляних кульок і зім’ятий папір, потім іще папір, іще й іще, увесь час нарікаючи на те, що дуже багато людей зовсім даремно чистять свої капелюхи тільки зверху й забувають почистити їх ізсередини, – усе це, зрозуміло, дуже чемно, але не без особистих натяків.
– Нагромаджується ціла купа сміття, сер… Звичайно, не у вас одного… Таке зустрічається ледь не в кожного покупця… Чого тільки люди не носять із собою!
М’ятий папір ріс, здіймаючись над прилавком вище й вище, і незабаром зовсім заслонив його від нас. Тільки голос продавця звучав як і раніше трохи глумливо:
– Ніхто з нас не знає, що ховається іноді за пристойною зовнішністю людини, сер. Усі ми – тільки удавана видимість, тільки труни полаковані…
Його голос завмер, достоту як у ваших сусідів завмер би грамофон, якби ви поцілили в нього спритно кинутою цеглиною, – таке ж раптове мовчання. Шурхіт паперу припинився, і стало тихо.
– Вам більше не потрібен мій капелюх? – запитав я нарешті.
Відповіді не було.
Я подивився на Джипа, Джип глянув на мене, і в чарівних дзеркалах відбилися наші перекривлені обличчя – загадкові, серйозні, тихі.
– Я гадаю, нам час іти! – вигукнув я. – Будьте ласкаві, скажіть, скільки з нас… Послухайте, – мовив я, підносячи голос, – я хочу розплатитися… І, будь ласка, мій капелюх…
Із-за купи паперу буцімто почулося сопіння.
– Він глузує з нас! – обурився я. – Нумо, Джипе, подивімося за прилавок.
Ми обійшли тигра, що хитає головою. І що ж? За прилавком нікого не було. На підлозі валявся мій капелюх, а біля нього в глибокій задумі, скулившись, сидів білий капловухий кролик – звичайнісінький, найдурніший із вигляду кролик, саме такий, які бувають тільки у фокусників. Я нахилився за капелюхом – кролик відскочив від мене.
– Тату! – прошепотів Джип винувато.
– Що?
– Мені тут подобається, тату.
«І мені теж подобалося б, – подумав я, – якби цей прилавок раптом не витягнувся, загороджуючи нам вихід». Але я не сказав про це Джипові.
– Покажи Джипу фокус! – Син простяг руку до кролика.