Кролик шаснув у двері, яких я раніше чомусь не бачив, і тієї ж таки миті звідтіля вийшов чоловік, у якого одне вухо було більше ніж друге. Він як і раніше посміхався, але коли наші очі зустрілися, я помітив, що в його погляді затаївся чи то виклик, чи то глум.
– Чи не бажаєте оглянути нашу виставку, сер? – ніби нічого й не трапилося запитав він.
Джип потягнув мене за палець. Я глянув на прилавок, потім на продавця, і очі наші знову зустрілися. Я вже почав думати, що чародійство тут, мабуть, занадто вже справжнє.
– На жаль, маємо не дуже багато часу, – почав я, не помітивши, що ми вже увійшли в іншу кімнату, обладнану під виставку.
– Усі товари в нас однакового ґатунку, – давав пояснення крамар, потираючи гнучкі руки, – найвищого. Справжня магія, без обману, іншої не тримаємо! З порукою… Перепрошую, сер!
Я відчув, як продавець відриває щось від мого рукава, й, озирнувшись, побачив, що він тримає за хвіст малюсінького червоного чортика, а той звивається і смикається, намагаючись укусити його за руку. Продавець безтурботно жбурнув його під прилавок. Звичайно, чортик був гумовий, але на якусь мить… І тримав він його так, як тримають у руках яку-небудь кусючу гадину. Я подивився на Джипа, але погляд сина був спрямований на чарівну дерев’яну конячку. Мені відлягло від серця.
– Послухайте, – звернувся я до крамаря, стишуючи голос і вказуючи очима то на Джипа, то на червоного чортика, – сподіваюся, у вас не дуже багато таких… виробів, чи не так?
– Зовсім не тримаємо! Мабуть, ви занесли його з вулиці, – відповів продавець, теж понизивши голос і з іще більш сліпучою посмішкою. – Чого тільки люди не тягають із собою, самі того не знаючи!
Потім він звернувся до Джипа:
– Подобається тобі тут що-небудь?
Джипові багато чого подобалося.
Із шанобливою довірливістю він запитав чудесного продавця:
– А ця шабля теж чарівна?
– Так, це чарівна іграшкова шабля – не гнеться, не ламається й не ріже пальців. У кого така шабля, той вийде цілим і неушкодженим із будь-якого двобою з будь-яким ворогом не старшим за вісімнадцять років. Від двох із половиною шилінгів до семи з половиною, залежно від розміру… Ця картонна збруя призначена для юних лицарів і є незамінною в мандрівках. Чарівний щит, чоботи-скороходи, шапка-невидимка.
– О тату! – вигукнув Джип.
Я хотів запитати про їхню ціну, але продавець не звернув на мене уваги. Тепер він цілком заволодів Джипом. Крамар відірвав його від мого пальця, заглибився в опис своїх клятих товарів, і зупинити його було неможливо. З невиразною тривогою і якимсь почуттям, схожим на ревнощі, незабаром я помітив, що Джип схопив його за палець точнісінько так, як зазвичай хапав мій.
«Звичайно, він людина цікава, – думав я, – і в нього багато прецікавих дурничок, але все ж таки…»
Я брів за ними, не кажучи ані слова, але без угаву пильнуючи фокусника. Зрештою, Джипові це дає задоволення… І ніхто не завадить нам піти, коли заманеться.
Виставка товарів займала довгу кімнату, котра являла собою велику галерею, заповнену всілякими колонами, підпірками, стійками. Арки вели в бічні приміщення, де тинялися без діла й озиралися довкола, роззявивши роти, прикажчики з украй дивною зовнішністю; на кожному кроці нам заступали дорогу і збивали нас із пантелику різні портьєри та дзеркала, так що невдовзі я загубив ті двері, крізь які ми увійшли. Продавець показав Джипу чарівні поїзди, які рухалися без пари й пружини, тільки-но ви відкривали семафор, а також коштовні коробки з олов’яними солдатиками, які оживали, щойно ви піднімали кришку й вимовляли… Як передати цей звук, я не знаю, але Джип – у нього добрий, успадкований від матері слух – миттєво відтворив його.
– Браво! – вигукнув продавець, досить безцеремонно кидаючи олов’яних чоловічків назад у коробку й передаючи її Джипові. – Давай-но, ще разок!
І Джип за секунду знову відтворив цей звук.
– Ви берете цю коробку? – поцікавився продавець.
– Ми візьмемо цю коробку, – сказав я, – якщо тільки ви віддасте її нам зі знижкою. Інакше треба бути мільйонером…
– Що ви! Залюбки.
І продавець знову запхав чоловічків у коробку, рвучко закрив кришку, помахав коробкою в повітрі – й одразу ж вона опинилася перев’язаною мотузкою та загорненою в сірий папір, а на папері з’явилися повна адреса й ім’я Джипа!
Спостерігши моє здивування, крамар засміявся.
– У нас справжні чари, – нагадав він. – Підробок не тримаємо.
– Як на мене, то вони навіть занадто справжні, – відповів я.
Після цього крамар став показувати Джипу різні фокуси, надзвичайні самі по собі, а ще більше – за виконанням. Він пояснював, як улаштовані іграшки, й вивертав їх навспак, і мій любий малюк, страшенно серйозний, дивився та кивав із виглядом знавця.