Моя цікавість до нового винаходу Гібберна не слабшала. Я завжди мав схильність до метафізики. Мене захоплювали парадокси часу й простору, і тепер я починав вірити, що Гібберн готує нам не більше й не менше, як абсолютне прискорення нашого життя. Уявімо собі людину, яка регулярно користується цим препаратом: дні її будуть насичені до межі, але до одинадцяти років вона вже досягне зрілості, у двадцять п’ять стане літньою, а в тридцять почне старішати. Отже, думав я, Гібберн зробить зі своїми пацієнтами те саме, що робить природа з євреями й мешканцями країн Сходу: адже в тринадцять-чотирнадцять років вони зовсім дорослі люди, до п’ятдесяти – старі, а мислять і діють швидше за нас.
Магія фармакопеї незмінно вражала мене. Ліки можуть зробити людину божевільною, можуть і заспокоїти; можуть наділити її неймовірною енергією та силою або ж перетворити на безвладну ганчірку; можуть розпалити в ній одні пристрасті й загасити інші! А тепер до арсеналу пляшечок, які завжди в розпорядженні лікарів, додасться ще одне диво! Але Гібберна такі думки мало займали: його цілковито поглинула технологія власного винаходу.
І нарешті сьомого чи восьмого серпня – час збігав хутко – професор Гібберн повідомив мені, що поставив дослід дистиляції, котрий повинен вирішити, що на нього чекає, перемога чи поразка; десятого все було завершено – і «Новітній прискорювач» став реальністю. Я йшов у Фолкстон по Сендґейт-гілл, здається, до перукарні й зустрів ученого – він поспішав до мене, щоб поділитися своїм успіхом. Очі його блищали більше ніж звичайно, обличчя розпашілося, і я відразу ж помітив невластиву йому раніше стрімкість ходи.
– Готово! – крикнув професор і, схопивши мене за руку, швидко заговорив: – Усе готово! Ходімо до мене, подивитеся самі.
– Невже правда?
– Правда! – вигукнув Гібберн. – Це просто неймовірно! Ходімо, ходімо хутчіш!
– І прискорює… удвічі?
– Більше, набагато більше. Мені навіть страшно. Та ви побачите. Спробуйте його самі! Випробуйте на собі! У житті нічого схожого не було!
Він схопив мене за лікоть і, не припиняючи схвильовано говорити, потяг за собою з такою силою, що мені навіть довелося бігти. Назустріч нам їхав омнібус, і всі, хто сидів у ньому, ніби за командою вп’ялися в нас, як це зазвичай роблять пасажири таких екіпажів.
Був один із тих ясних, спекотних днів, на які багате літо у Фолкстоні, і всі барви здавалися надзвичайно яскравими, а контури – надзвичайно чіткими. Дув легкий вітерець, але хіба цей легіт міг освіжити мене зараз? Нарешті я заблагав пощади.
– Невже занадто швидко? – здивувався Гібберн і перейшов з клусу на маршовий крок.
– Ви що, вже прийняли свої ліки? – ледве вимовив я.
– Ні, – відповів він. – Тільки випив трохи води з тієї мензурки, малесенький ковточок… Але мензурка була ретельно вимита. Учора ввечері я справді прийняв невелику дозу. Але це давня справа.
– І прискорює вдвічі? – уточнив я, спітнілий підходячи до його будинку.
– У тисячу разів, у багато тисяч разів! – вигукнув Гібберн, театральним жестом відчиняючи навстіж різьблену – у стилі Тюдорів – хвіртку свого садка.
– Фіть! – присвиснув я й пішов за ним.
– Я навіть не можу встановити точно, у скільки разів, – додав професор, виймаючи з кишені ключ.
– І ви…
– Це кидає нове світло на фізіологію нервової системи, це перевертає шкереберть теорію зорових відчуттів… Одному Богові відомо, у скільки разів. Ми займемося цим пізніше… А зараз треба випробувати на собі.
– На собі? – перепитав я, ідучи за ним по коридору.
– Неодмінно! – заявив Гібберн уже в кабінеті. Повернувшись до мене лицем, він сказав: – Бачите оцю маленьку зелену пляшечку? Втім, може, ви боїтеся?
Я людина від природи обережна і ризикувати люблю радше в теорії, ніж на практиці. Мені справді було страшнувато, але гордість узяла гору.
– Виходить, ви куштували? – Я намагався зволікати.
– Куштував, – відповів Гібберн. – І, наскільки можу судити, нітрохи не постраждав від цього. Гляньте-но, адже в мене навіть колір обличчя не змінився, а самопочуття…
Я сів у крісло.
– Дайте мені ваше зілля, – сказав я. – У найгіршому разі не треба буде йти стригтися, а це, по-моєму, найтяжчий обов’язок цивілізованої людини. Як його приймають?