– Із водою, – відповів Гібберн, розгонистим жестом ставлячи біля мене карафу.
Він зупинився коло письмового столу й уважно подивився на мене. У його тоні раптом з’явилися професійні нотки.
– Цей препарат не зовсім звичайний, – сказав він.
Я махнув рукою.
– Насамперед маю вас попередити: тільки-но зробите ковток, замружтеся і хвилини через дві обережно розплющуйте очі. Зір у вас не зникне. Він залежить від довжини повітряних хвиль, і аж ніяк не від їхньої кількості. Але якщо ваші очі будуть відкритими, сітківка дістане шок, супроводжуваний сильним запамороченням. Так що не забудьте замружитися.
– Слухаюся! – сказав я. – Замружуся.
– Далі: зберігайте повну нерухомість. Не совайтесь у кріслі, інакше добряче заб’єтеся. Пам’ятайте, що ваш організм працюватиме в багато тисяч разів швидше. Серце, легені, м’язи, мозок – абсолютно все. Ви навіть не помітите різкості своїх жестів. Відчуття ваші залишаться колишніми, але все навколо вас буцімто сповільнить рух. Саме в цьому й дивина.
– Боже мій! – вигукнув я. – Значить…
– Зараз побачите. – Гібберн узяв у руки мензурку й окинув поглядом письмовий стіл. – Склянки, вода. Усе готово. Для першого разу наллємо менше.
Коштовна рідина булькнула, переливаючись із пляшечки в мензурку.
– Не забудьте, що я вам говорив, – повторив Гібберн і перекинув мензурку в склянку зі спритністю італійського лакея, що наливає віскі. – Замружтесь якомога міцніше й не рухайтеся протягом двох хвилин. Я скажу, коли можна розплющувати очі.
Він додав у обидві склянки трішки води.
– Так, і ще одне! Не здумайте поставити склянку на стіл. Тримайте її в руці, а ліктем обіпріться в коліно. Так… Правильно. А тепер…
Він підняв свою склянку.
– За «Новітній прискорювач»! – вигукнув я.
– За «Новітній прискорювач»! – підхопив Гібберн, і ми, цокнувшись, випили.
Тієї ж таки миті я заплющив очі.
Чи знайома вам та порожнеча небуття, в яку поринаєш під наркозом? Скільки це тривало, я не знаю. Потім до мене донісся голос Гібберна. Я ворухнувся в кріслі й розплющив очі. Гібберн стояв на тому самому місці та як і раніше тримав склянку в руці. Різниця полягала тільки в тому, що тепер склянка була порожня.
– Ну? – запитав я.
– Нічого особливого не відчуваєте?
– Нічого не відчуваю. Мабуть, легке збентеження. А більше нічого.
– Звуки?
– Тиша, – відповів я. – Так! Слово честі, цілковита тиша! Тільки десь кап-кап… буцім дощик. Що це таке?
– Звуки, які розпалися на елементи, – пояснив Гібберн.
Утім, я не ручаюся за точність його слів.
Він повернувся до вікна.
– Вам траплялося раніше бачити, щоб фіранки висіли ось так?
Я простежив за його поглядом і побачив, що один кут у фіранки загнувся догори на вітрі й так і застиг.
– Ні, не траплялося, – відповів я. – Що за дивина!
– А це? – сказав професор і розтиснув пальці, що тримали склянку.
Я, звичайно, здригнувся, очікуючи, що склянка розіб’ється вщент. Але вона не тільки не розбилася, а зависла у повітрі в повній нерухомості.
– За грубими підрахунками, – пояснив Гібберн, – у наших широтах предмет, падаючи, пролітає в першу секунду футів шістнадцять. Те саме відбувається зараз і з моєю склянкою – з розрахунку шістнадцять футів на секунду. Але вона не встигла пролетіти навіть сотої частки секунди. Тепер у вас є деяке уявлення про силу мого «Прискорювача». – І Гібберн став водити рукою навколо склянки, яка повільно опускалася, потім узяв її за денце, обережно поставив на стіл і засміявся.
– Що скажете?
– Непогано, – вимовив я, встаючи з крісла.
Самопочуття в мене було відмінне, думки виразні, у всьому тілі відчувалась якась легкість. Словом, усе в мені запрацювало швидше. Серце, наприклад, робило тисячу ударів за секунду, хоча це не викликало жодних неприємних відчуттів. Я визирнув у вікно. Нерухомий велосипедист із застиглою хмариною пилу біля заднього колеса, опустивши голову, зі скаженою швидкістю доганяв омнібус, який теж не рухався з місця. Я розкрив рот від здивування, побачивши це неймовірне видовище.
– Гібберне! – вирвалося в мене. – Скільки часу діє ваше зілля?
– Бог знає! – відповів він. – Останнього разу я, зізнаюся, сильно злякався і ліг спати відразу після прийому. Не можу сказати точно, але, напевно, на кілька хвилин його вистачить. Одначе ж хвилини здаються годинами… Хоча, взагалі, сила дії починає спадати досить різко.
Я гордівливо подумки відзначив, що не відчував ані найменшого страху… можливо, тому що був не сам.