– Гібберне! – крикнув я. – Відпустіть собачку! – І додав іще дещо. Потім знову покликав його: – Гібберне, стійте! На нас усе займеться. Погляньте, штани вже ятряться.
Професор ляснув себе по стегну й зупинився в нерішучості.
– Гібберне! – гукнув я, наздоганяючи його. – Відпустіть, будь ласка, собачку. Бігати в таку спеку! Адже ми долаємо дві-три милі в секунду. Опір повітря! – закричав я. – Опір повітря! Занадто хутко рухаємось. Як метеорити! Усе розжарилося! Гібберне! Гібберне! Я увесь упрів, усе моє тіло свербить. Погляньте, люди оживають. Ваше зілля перестає діяти. Відпустіть нарешті собаку!
– Що?
– «Прискорювач» перестає діяти! – повторив я. – Ми занадто розпаленілися. Дія препарату закінчується. Я увесь мокрий.
Гібберн подивився на мене. Перевів погляд на оркестр, хрипи й зітхання якого помітно почастішали. Потім сильним змахом руки кинув від себе болонку. Вона здійнялася вгору, так і не прокинувшись, і зависла над розкладеними парасольками якихось дам, що жваво розмовляли. Гібберн схопив мене за лікоть.
– Чорт забирай! – крикнув він. – Ви маєте рацію. Сверблячка у всьому тілі й… Так! Он той чоловік виймає носовичок. Рух цілком виразний. Треба вшиватися звідси, причому якомога швидше.
Та це було вже не в наших силах. І, можливо, на щастя. Ми, напевно, кинулися б бігти, але тоді нас охопило б полум’ям. Це вже поза всякими сумнівами. Однак тієї миті нам це навіть не спало на думку. Не встигли ми з Гібберном рушити з місця, як дія «Прискорювача» припинилася – миттєво, за якусь частку секунди. У нас було таке відчуття, ніби хтось коротким ривком опустив завісу. Я почув голос Гібберна: «Сідайте!» – і з переляку гепнувся на траву, сильно при цьому обпікшись. У тому місці донині залишилося випалене коло. І тільки-но я сів, загальне заціпеніння зникло.
Нечленороздільні хрипи оркестру злилися в мелодію, люди, що прогулювалися, перестали балансувати на одній нозі й попрямували хто куди, газети й прапорці затріпотіли на вітрі, слідом за посмішками почулися слова, жевжик у солом’яній панамі припинив підморгувати й самовдоволений рушив далі; ті ж, хто сидів у кріслах, заворушилися й заговорили.
Світ знову ожив і вже не відставав від нас, точніше, ми перестали обганяти його. Подібне відчуття знайоме пасажирам експреса, коли той різко сповільнює хід поблизу вокзалу. Секунду або дві переді мною все кружляло, я відчував приступ нудоти… і тільки. А болонка, котра зависла була в повітрі, куди зметнула її рука Гібберна, каменем полетіла додолу, прорвавши парасольку однієї з дам!
Це й урятувало нас із Гібберном. Нашої раптової появи ніхто не помітив, якщо не брати до уваги гладкого стариганя в кріслі на колесах, який здригнувся, побачивши нас, кілька разів недовірливо покосився в наш бік і нарешті сказав щось своїй доглядальниці, котра його супроводжувала. Раз! Ось і ми! Штани на нас перестали ятритися майже миттєво, але знизу мене все ще добряче припікало. Увагу всіх, зосібна й оркестрантів розважального товариства, які вперше в житті збилися з такту, привернули жіночі зойки й голосне скавчання поважної розжирілої болонки, котра щойно мирно спала праворуч від музичної раковини, але раптом потрапила на парасольку дами, що сиділа зовсім в іншому місці, та ще й підпалила собі шерсть унаслідок такого стрімкого переміщення. І це в наші дні, коли люди просто-таки втратили глузд від різних забобонів, психологічних дослідів та інших дурниць! Усі позіскакували з місць, заметушилися, натикаючись одне на одного, перекидаючи стільці та крісла. Прибіг полісмен. Чим усе скінчилося, не знаю.
Нам треба було якомога швидше виплутуватися з цієї історії та зникнути з-перед очей старого в кріслі на колесах. Оговтавшись, трішки охоловши, здолавши нудоту, запаморочення й розгубленість, ми з Гібберном обійшли юрбу стороною й попрямували до його будинку. Але в шумі, що не вгавав за нашими спинами, я абсолютно виразно чув голос джентльмена, який сидів поруч із власницею прорваної парасольки й розпікав ні в чому не винного служителя в кашкеті з написом «Наглядач».
– Ах, то не ви жбурнули собаку? – лютував він. – Тоді хто ж?
Миттєве повернення до нормальних рухів і звуків у навколишньому світі, а також, що цілком зрозуміло, побоювання за себе (одяг усе ще палив тіло, штани Гібберна, що диміли хвилину тому, перетворилися з білих у темно-бурі) перешкодили мені вдатися до спостережень. Загалом, дорогою назад нічого значущого для науки я зробити не міг. Бджоли на колишньому місці, зрозуміло, не виявилося. Коли ми вийшли на Сендґейт-роуд, я пошукав очима велосипедиста, але той або встиг проїхати, або його не було видно у вуличній тисняві. Зате омнібус, повний пасажирів (тепер ожилих), гримотів по бруківці десь далеко попереду.