Але наприкінці другого року щось стало не гаразд у нашому маленькому раї. П’ятниця виріс тоді приблизно до чотирнадцяти футів заввишки; він мав велику широку голову, котра за формою нагадувала край кирки, і величезні брунатні очі з жовтим обідком, посаджені не по-курячому – по обидва боки, а, як у людей, близько одне до одного. Оперення в нього було красиве: не напівжалобне, як у всіляких страусів, а швидше, за кольором і фактурою, як у казуара. І ось він почав стовбурчити гребінець, побачивши мене, й величатися, проявляючи ознаки кепської вдачі.
А потім одного разу, коли рибний лов виявився досить невдалим, мій птах став ходити за мною з якимось дивним замисленим виглядом. Я гадав, що, можливо, він наївся морських огірків або ще чогось такого, – але ні, він просто показував мені своє невдоволення. Я теж був голодний і, коли нарешті витяг-таки рибу, хотів з’їсти її сам. Того ранку ми обидва були не в гуморі. Птах дзьобнув губана і схопив його, а я став проганяти його геть і вдарив по голові. Тоді він і накинулася на мене. Боже милосердний!
– Він почав із цього. – Чоловік показав на свій шрам. – Потім став хвицатися – наче тягловий кінь! Я підхопився й, бачачи, що птах не вгамовується, помчав щодуху, затуливши обома руками лице. Але це кляте створіння, попри свою незграбність, бігло швидше за скакуна, встигаючи при цьому бити мене ногами та дзьобати своєю головою-киркою в потилицю. Я кинувся до лагуни й заліз у воду по самісіньку шию. Птах зупинився на березі, щоб не замочити ніг, і почав кричати пронизливо, як павич, але тільки більш хрипко. А потім він став походжати берегом туди-сюди, чатуючи на мене. Чесно кажучи, таки принизливо було бачити, що ця викопна тварюка почувається господарем становища. З моєї голови й обличчя точилася кров, а все тіло було в синцях.
Я вирішив переплисти лагуну й ненадовго залишити свого птаха на самоті, щоб він угамувався. Потім я заліз на найвищу пальму і взявся обмірковувати ситуацію. Зізнатися, ніколи в житті я не почувався таким скривдженим. Яка чорна невдячність! Я був для нього ближчим за рідного брата. Висидів його, виховав. Отакого великого, незграбного, допотопного птаха! Я – людина, цар природи й таке інше.
Я гадав, що через якийсь час він сам це зрозуміє й засоромиться. Сподівався, що, коли мені вдасться піймати смачних рибок і я, ніби випадково, підійду й почастую його, він схаменеться. Минуло чимало часу, поки я довідався, якою мстивою і сварливою може бути вимерла порода птахів. Утілена підступність!
Не розповідатиму про всі виверти, до яких я вдавався, аби знову змусити птаха слухатися. Я просто не в змозі згадувати про це, бо навіть зараз паленію від сорому. Ви не уявляєте, як зневажливо поводилася зі мною ця музейна дивина, як вона лупцювала мене! Я намагався застосувати силу і став кидати в птаха уламками корала – з безпечної відстані, але він тільки проковтував їх. Потім я спробував жбурнути в нього розкритим ножем і… ледве не розстався з ним, хоча ніж був занадто великий, отож птах не міг його проковтнути. Була в мене спроба зморити його голодом, і я припинив ловити вудкою рибу. Але епіорніс навчився відшукувати на березі, після відливу, хробаків, і йому цього цілком вистачало. Половину часу я проводив, стоячи по шию в лагуні, а другу половину – вгорі, сидячи на пальмах. Одного разу пальма виявилася не досить високою, і тоді птах, наздогнавши мене там, поласував моїми литками!
Ситуація стала вкрай нестерпною. Не знаю, чи пробували ви коли-небудь спати на пальмі. Мене мучили найжахливіші кошмари. І до того ж яка ганьба! Ця вимерла тварина блукає по моєму острові з бундючним виглядом, немов якась герцогиня, а я не маю права ступити ногою на землю. Я навіть плакав від утоми й досади. Я прямо заявив йому, що не дозволю такому дурному анахронізмові ганятися за мною безлюдним островом. Нехай розшукує якого-небудь мореплавця зі своєї власної епохи та клює його, скільки заманеться. Але птах, ледве вгледівши мене, відразу ж клацав дзьобом. Отака величезна потвора, самі ноги й шия!