Скільки це все тяглося, навіть не хочеться говорити. Я вбив би його раніше, та не знав як. Зрештою я таки зметикував, як мені його прикінчити. Так ловлять птахів у Південній Америці. Я з’єднав усі свої рибальські волосіні, зв’язавши їх стеблами водоростей та іншими штуками, і зробив міцний канат, ярдів у дванадцять, навіть більше, завдовжки; до кожного його краю я прив’язав по шматку корала. На це в мене пішло досить багато часу, тому що постійно доводилося то влазити в лагуну, то видиратися на дерево – залежно від обставин. Потім я швидко розкрутив цей канат у повітрі, у себе над головою, і запустив ним у птаха. Першого разу я схибив, але вдруге канат спритно оповився навколо його ніг і обплутав їх. Він упав. Я кидав канат, стоячи по пояс у лагуні, і тільки-но птах звалився на землю, вискочив із води й перепилив йому горло ножем…
Мені навіть тепер неприємно про це згадувати. Тієї хвилини я почувався вбивцею, хоча все в мені так і кипіло від люті. Я стояв над птахом і бачив, як його кров текла на білий пісок, як його могутні довгі ноги й шия смикалися в агонії… Ех, та що там!..
Після цієї трагедії самотність нависла наді мною, як прокляття. Боже милостивий, ви навіть уявити собі не можете, як мені бракувало мого птаха! Я сидів біля його тіла й побивався; мене проймало тремтіння, коли я оглядав свій сумовитий атол, на якому панувала німа тиша. Я думав про те, яким славним пташеням був цей епіорніс, коли вилупився, і які симпатичні, кумедні звички були в мого П’ятниці, поки він не сказився. Хто знає, якби я тільки поранив птаха, мені, ймовірно, вдалося б вилікувати його і навіть прищепити йому дружні почуття. Я не мав змоги вирити яму в кораловій скелі, і тому не міг поховати епіорніса. Мені здавалося, що я розлучився з людиною, а не з птахом, а тому нізащо не погодився б з’їсти його. Тому я опустив П’ятницю в лагуну, де риби начисто пообгризали його. Я навіть не залишив собі пір’я на згадку.
А потім якомусь типові, що подорожував на яхті, одного чудового дня заманулося з’ясувати, чи існує ще мій атол. Він об’явився саме вчасно, бо мені стало так нудно на цьому безлюдному острові, що я вже вирішував, чи зайти просто якнайдалі в море й там покінчити з усіма земними справами, а чи поїсти зелених штучок… Я продав кістки чоловікові на ім’я Уїнслоу, що торгував неподалік Британського музею, а він, за його словами, перепродав їх старому Геверсу. Геверс, очевидно, не знав, що вони винятково важливі. Тому кістки привернули до себе увагу тільки після його смерті. Птахові дали ім’я… епіорніс… як там далі, ви не пам’ятаєте?
– Epyornis Vastus, – сказав я. – Цікавий збіг, адже саме про ці кості згадував один мій приятель. Коли був знайдений кістяк епіорніса з гомілковою кісткою, завдовжки в один ярд, уважалося, що це вже верхівка шкали – Epyornis Maximus. Потім хтось роздобув іншу гомілкову кістку, в чотири фути шість дюймів або й більше, і вона дістала назву Epyornis Fitan. Потім, після смерті старого Геверса, у його колекції знайшли ваш Vastus, а потім знайшовся Vastissimus.
– Уїнслоу так і говорив мені, – сказав чоловік зі шрамом. – На його думку, якщо знайдуться ще нові епіорніси, то якого-небудь ученого цабе поб’є грець. А все ж таки дивні пригоди трапляються з людьми, не вважаєте?