Раптом округлий край сонця на заході почав міняти свою форму. В його згині з’явилася немов якась западина, що дедалі збільшувалася. Хвилину я з жахом дивився на цю чорноту, але невдовзі зрозумів, що то починається затемнення сонця. Певно, перед сонячним диском проходили або Місяць, або Меркурій. Спочатку я, природно, подумав про Місяць, але згодом, поміркувавши, дійшов висновку, що це мусить бути якась більша планета.
Незабаром стало зовсім темно. Зі сходу подув поривами холодний вітер, густого снігу в повітрі побільшало. З моря до мене долинув шум і плюскіт хвиль. Та коли не зважати на ці мертві звуки, у світі панувала тиша. Тиша? Важко уявити собі, яка то була німотність! Голоси людини, мекання овець, крики птахів, дзижчання комах — усі ті звуки, що на кожному кроці супроводять наше життя, — всього цього вже не існувало. А морок густішав, сніг падав, пластівці безперервно танцювали перед моїми очима, повітря щодалі холоднішало. Нарешті одна за одною зникли під білим покровом вершини пагорбів. Вітер перетворювався на ураган. Чорна тінь немов насувалася на мене. За мить на небі залишилися самі тільки бліді зірки. Увесь світ повитий був непроникливою темрявою. Небо стало цілковито чорним.
Мене охопив жах перед цим безмежним мороком. Мороз проймав до кісток. Не було чим дихати. Я тремтів. Мене нудило. Нарешті на небі спалахнула червона дуга і з’явилася окрайка сонця. Аби хоч трохи прийти до пам’яті, я зліз з Машини. Голова у мене йшла обертом, і я відчував, що не маю сил починати подорож у наш Час. Коли я отак майже непритомний стояв і зводив дух, на мілині, побіч червонястої води океану, заворушилося — тепер у цьому не було вже ніякого сумніву — щось чорне, округле, з футбольний м’яч завбільшки, з щупальцями, які тяглися за ним, чорне на тлі криваво-червоної води; воно посувалося до мене якимись чудними стрибками. Я мало не зомлів, і тільки страхітлива думка, що я можу назавжди залишитись тут, у цій далекій, жахливій темряві, допомогла мені вилізти на сідло.
XV. ПОВЕРНЕННЯ МАНДРІВНИКА В ЧАСІ
Отже, я повернув назад. Довгий час моя Машина несла мене непритомного. Поновилося мерехтливе чергування дня й ночі. Сонце знову стало золотаве, а небо — блакитне. Дихати було дедалі легше. Перед моїми очима пропливали мінливі риси землі. Стрілки на циферблаті крутилися назад. Я знову побачив невиразні силуети будівель часів занепаду людства. Далі вони зникли, і на зміну їм прийшли інші. Коли стрілка на мільйони днів показала нуль, я сповільнив швидкість. Тепер можна вже було розпізнати звичну архітектуру наших будинків. Стрілка, що відмічала тисячі днів, повернулася до часу відправлення. Дні і ночі мигтіли все повільніше. Круг мене постали старі стіни моєї лабораторії. Я обережно гальмував.
І тут мою увагу привернуло дивне явище.
Здається, я казав уже вам, що на початку моєї подорожі, саме перед тим, як Машина стала набирати швидкість, через кімнату промайнула, наче ракета, місіс Вочет. Повертаючись, я знову побачив це. Тільки що тепер усе відбулося в зворотному напрямку. Відчинилися двері в сад, задкуючи, з’явилася місіс Вочет, перетяла лабораторію й зникла в дверях, через які раніше ввійшла в кімнату. Незадовго перед цим мені здалося, що на мить я побачив Гіллера, але він промигнув як спалах.
Тепер я спинив Машину зовсім і опинився у своїй лабораторії, серед своїх інструментів та приладів. Усе було таким, яким я його залишив. Знесилений вкрай, зліз я з сідельця й сів на стілець. Кілька хвилин мене трусило немов у пропасниці. Згодом я заспокоївся. Я ж знову у своїй лабораторії, і все тут таке, яким і було. Мені навіть здалося, що все пережите я бачив уві сні. Але ж ні! Дещо змінилося. Машина вирушила в путь з південно-східного кутка лабораторії. Тепер же вона стояла в північно-західній частині приміщення, коло стіни, де ви її бачили. Це і є відстань між галявиною, на яку прибула Машина, і п’єдесталом Білого Сфінкса, куди морлоки затягли її.
Якийсь час мій мозок наче відмовився працювати. Нарешті я підвівся і, шкутильгаючи, — бо п’ята ще й досі боліла, — пройшов коридором сюди. Я був увесь забруднений. На столі біля дверей лежав сьогоднішній номер «Пел-Мел газет». Годинник показував близько восьмої. Я чув ваші голоси й брязкіт посуду. Я вагався, чи входити, — я ж почував себе таким виснаженим і знесиленим. Але запах доброї їжі переміг мої вагання, і я відчинив двері в їдальню. Решту ви знаєте. Я помився, пообідав і оце розповідаю вам свої пригоди.