— Ні, — признався Василь Петрович.
— А я читав, — посміхнувся Прокіп Марушко. — Цікава книжечка, скажу вам. Задумав цей дивак по-малоросійськи «Енеїду» відтворити. Ту саму, Вергілієву. Ну, як вам це подобається?
— Та вже ж, спроба цікава, — скептично буркнув Слєпньов.
Він і справді мав можливість упевнитися в тому, що піддані поважають і навіть люблять свого князя. Це його здивувало, а потім збентежило. Василь Петрович не був надто сентиментальним, однак думка про те, кого так поважають ці люди, які нічого не підозрюють, змушувала його не раз мимоволі здригатися. «Так, цей світ жорстокий, але ж не такою мірою», — подумав він одного разу під час чергової поїздки, коли обдумував почуте від самого Прокопа про його жебрацький шлях, потім шлях нагору, і подумки підрахував кількість його жертв та уявив способи їх знищення.
Але саме після цієї поїздки, неначе почувши його думки, Людвіг-Прокіп запросив його до себе у кабінет. На столі стояв чималий бутель у плетеному кошику.
— Пригощайтеся, — сказав Людвіг-Прокіп і показав на бутель. — Чудове вино, щойно привезли з південної Франції.
Вони надпили з фужерів, які наповнив червоним, аж брунатним вином слуга, помовчали. Прокіп-Людвіг підніс фужер на рівень очей, подивився, відверто милуючись, простяг руку до світла, яке падало з вікна. Трохи помовчали, і Василь Петрович був змушений визнати, що вино таки справді чудове. «Цікаво, чи він просто запросив мене, щоб пригостити?» — подумав Слєпньов.
— Як ви вважаєте, пане мій ввічливий секретарю, — трохи іронічно запитав князь, — що мене найбільше мучить весь цей час, відтоді, як ми тут?
— Не можу знати, ваша світлосте, — відповів Слєпньов, стараючись приховати іронію.
— А подумайте гарненько. — Князь надпив трохи вина, поставив фужер на стіл. — Можливо, від вашої відповіді залежить ваша і навіть моя доля.
«Та пішов би ти зі своїми запитаннями і відповідями», — подумав Василь Петрович, але, звісно, промовчав.
Він уже зрозумів, що не в змозі убити цю дивну людину, водночас пожертвувавши собою. Не лише тому, що охорона у князя-графа-шляхтича була чудовою і пильною. Не піднімалася рука, ось яка біда. Та й втікати йому було нікуди. Він досі стояв над безоднею. І все-таки відповідати князю треба. Він задумався, надпив кілька ковтків чудового провансальського вина, а тоді сказав:
— Можливо, я вас і розгніваю, ваша світлосте, але, здається, ви думаєте про те, чи не покинути небезпечне ремесло і не зупинитися та не осісти де-небудь раз і назавжди.
Слєпньов, не без вагання висловивши те, що думав, чекав, що його співбесідник і господар спалахне, але той лише голосно зареготав. Навіть вдарив долонею об стіл і весело подивився на Слєпньова.
— А ви ще розумніший і спостережливіший, ніж я про вас думав, — сказав він, вдосталь насміявшись. — Я справді про це подумую. І, напевне, так і зроблю. Мені вже п’ятдесят років, навіть у мене сили не ті, що раніше, хоч на здоров’я я ніколи не скаржився. Та й обридло мені ось так, по саму зав’язку, це кочове життя. У Росію шлях мені заказаний, жити у гірському замку в образі графа не хочу. А ось це гарненьке князівство мені якраз підходить. Уже не раз пропонували приєднати його до Великого Пфальцу або Саксонії. Мені обіцяють зберегти князівський титул і певну автономію. А якщо захочу, можу стати і канцлером або навіть отримати право на приєднання до князівства двох сусідніх округів Великого Пфальцського князівства, чи то пак, курфюрства. Такі ось справи, пане Слєпньов.
Вони ще трохи випили, закусили південними фруктами і накришеною спаржею, а тоді князь Людвіг знов заговорив:
— Так що сите і поважне життя на старість мені забезпечене. Вам я можу гарантувати посаду управителя замку чи одного з маєтків. Якщо ж не хочете, то можете отримати компенсацію і садибу в Італії, яка мені також належить, маю на увазі садибу. То як?
— Не знаю, що й відповісти, — сказав правду Слєпньов.
— Ви все ще не облишили думки, що зможете колись змінити свою долю, — сказав Прокіп-Людвіг. — І дарма. Виграє той, хто вміє визнавати свою поразку і вчасно зробити з неї висновки. Життя людське самодостатнє, і не важливо, де ти його проживеш — там, у ваших полтавських краях, де б вам пожалували маленький маєточок, чи тут, де я вам пропоную набагато більше. Так, саме так, пропоную від щирого серця, можете не сумніватися. Прив’язався я до вас, хай йому чорт. Наче породичалися чи що… Хоч ви й зіграли свою роль у моїй поразці в Росії, так-так, у частковій поразці, я не боюся цих слів…