— Краще вбийте мене, — гордо каже йому Зося.
— Про що ти, моя кохана? — смиренно запитує Прокіп.
— Я так не можу жити, — тихо, твердо, без ридань каже Зося.
Прокіп-Мечислав її не вбиває, це не входить до його планів, та й почуття нікуди не ділися. Але він саджає Зосю, по суті, під суворий домашній арешт. Вона може переходити з кімнати в кімнату, але їй заборонено виходити за поріг маєтку. І вона дедалі більше в’яне на очах. Вона намислює самогубство, черкає ножичком руку, але швидко отямлюється, адже це великий гріх — підняти на себе руку. Цілими днями сидить біля вікна, дивиться кудись далеко або візьме книжку і за цілий день не перегорне навіть сторінки. Та через кілька місяців пан Мечислав змінює гнів на милість. Він уперше приходить до дружини і тихим, проникливим голосом промовляє до неї. Це справді покаянна промова. О, він так багато передумав і перестраждав, як і вона, за ці місяці. Але він вирішив почати зовсім нове життя. Почати з чистої сторінки. Награбоване роздасть жебракам і вбогим. І він розпочне це нове життя, якщо його люба Зосенька, досі мила й люба, перед якою він так завинив, простить його.
Зося дивиться на чоловіка, який ще вчора здавався їй уособленням пекла, вірить і не вірить його словам. Та їй хочеться вірити. Життя під замком, біля вікна, її, звичайно, не приваблює. А він ось перед нею такий покірний, що навіть опускається на коліна. Врешті-решт вона каже, що прощає його, хай тільки він присягнеться найдорожчим. Прокіп, звісно, присягає. Обопільні сльози течуть рікою. За сльозами приходять палкі обійми. Обійми стають ще палкішими вночі. Знову чують стіни маєтку найсолодші, найніжніші слова. Чують солодкі стогони…
Наступного ранку їх знову бачать разом. Зося по-справжньому щаслива, дивиться на свого чоловіка, якого ще вчора ненавиділа, світлими очима і крадькома починає мріяти про те, що в неї, може, з’явиться маленька донечка, яка, звичайно, сприятиме тому, що чоловік не посміє звернути на грішну стезю. Вона дедалі більше стає схожою на себе ту, колишню, веселу, часом щебетуху, справжню шляхетну красуню.
Десь через місяць після примирення Зося виходить на прогулянку. На жаль, у чоловіка справи, але він обіцяє, як тільки закінчить якісь розрахунки, приєднатися до неї. Він обов’язково її наздожене на своєму коні. Під час прогулянки улюблений Зосин кінь Регул, якого їй подарував Мечислав, раптом наче збожеволів і поніс дедалі швидше, а потім почав збрикувати. Це відбувалося на очах селян, які саме працювали на полі. Пан Кульчинський, який вибіг із садиби на їхні крики, кинувся ловити коня, який геть збісився. Але не встиг. Регул скинув хазяйку із сідла і волочив бідолашну пані Зосю, котра застрягла ногою у стремені, ще добрих сотню метрів. Через день, не опритомнівши, вона померла. І від шоку, і від удару в голову копитом. На похороні її спотворене обличчя вкривала чорна жалобна вуаль. Коли пані Зосю виносили з маєтку, щоб назавжди віддати землі, пан Мечислав плакав, не соромлячись чоловічих сліз, і просив крізь сльози простити, що не вберіг її. Красеня-коня, який став причиною смерті коханої дружини, він застрелив на місці. Ніхто не побачив, як він дістав з-під черева коня, біля найделікатнішого місця, маленький гострий шпичак, який уткнув туди півгодини тому.
Почуття до Зосі так і не стали справжнім коханням. Але, можливо, другим справжнім коханням Прокопа Марушка була графиня Л., графиня фон Лейнбелен, яка мала ім’я, як і її праправнучка, — Рената. Їй він ризикнув розповісти про себе навіть більше, ніж Зосі Румовській, яка стала Зоф’єю Кульчинською. Але, розповівши, в очах вродливої вельможної аристократки завважив лише презирство до себе справжнього — плебея і вбивці. Навіщо він це зробив? Підозрюємо, що глибоко в душі Прокопу Марушку все життя, грішне, страшне, безпутне, хотілося зустріти жінку, яка б його покохала таким, яким він був. Не за гроші чи зі страху, не за титул і багатство. Йому хотілося відкритися тій єдиній, тій, кому він віддавав свої почуття, своє серце. На жаль! Відкритися повністю йому довелося людині, яка полювала на нього, противнику і ворогу, якого він перехитрив, але від якого також потерпів поразку. І це був уже майже акт відчаю. Треба сказати, що в Німеччині в Прокопа Марушка була ще одна жінка, яка відіграла в його долі трагічну роль. Звали її Гертруда Лемнітцер. Вона була подругою одного з німецьких спільників Прокопа. Той якось відважився привезти її до замку і показати своєму патронові, попросивши прилаштувати коханку служницею. За порушення жорстких правил конспірації цей спільник був безжалісно вбитий. Але жвава рудоволоса дівиця, весела, спритна і не позбавлена почуття гумору, хоч і доволі жовчного, несподівано не пішла за своїм коханим. Прокіп її пощадив. Вона чимось сподобалася князю анхельсг-пфальцському. Згодом вона стала навіть економкою князівського замку і коханкою князя. Вона була наче родичкою самому Прокопу — авантюристка і цинічка за натурою, невтомна в постелі, доволі зла та водночас ніжна і вразлива. Чудова актриса, вона задовольняла всі примхи високопоставленого коханця, уміла вгадувати його забаганки і розраджувати після невдач. Здавалося, Прокіп зустрів справді споріднену душу. Проте не зробив її княгинею, про що Гертруда, безумовно, мріяла. Але коли 1797 року князь Людвіг нарешті взяв шлюб із дочкою герцога Мекленбургського, то сталася подія, яка призвела до нового витка у їхніх стосунках. Річ у тім, що через рік молода дружина князя, приваблива, хоч і пухкенька, — а таких Прокіп не дуже любив, — померла від завороту кишок. Прокіп викликав лікаря і поцікавився, чи буває така несподівана смерть без причини. Придворний лікар, трохи повагавшись, доповів, що причиною смерті могла послужити невідома отрута, яка потрапила до шлунка, а потім у кишечник, яка й викликала судому та нестерпні напади болю. У його світлості Людвіга Другого після цих слів були всі підстави підозрювати, що до смерті дружини доклала руку ревнива Гертруда, яку він останнім часом віддалив від себе і лише зрідка викликав до запасної спальні побавитися.