Він ще повагався, навіть після розмови зі Слєпньовим. Минуло ще кілька тижнів — і нарешті він зрозумів, що опиратися нема сенсу. Треба їхати і виконувати свій ризикований, останній і цілком безумний план. Він знову покликав Слєпньова і, майже не криючись, виклав його Василю Петровичу. Це була, може, їхня найдовірливіша бесіда. Але саме після неї Василь Петрович раптом зрозумів, що сам він приречений. Із кількох штрихів розмови він збагнув, що тільки-но лже-Кульчинський отримає на одну чи дві ночі графиню Войцицьку в обмін на її чоловіка (якщо тільки цей план вдасться реалізувати), його, Слєпньова, негайно знищать. А може, і раніше. Таких свідків не щадять. Він потрібен був як гарантія того, що графа Войцицького віддадуть дружині, адже для неї його, слєпньовське слово все-таки щось та важило. Можливо, були в Кульчинського ще якісь плани стосовно того, як його використати, але що йому неминуче загрожує загибель, у цьому Слєпньов не сумнівався. У міру того, як вони, відбувши з Плацфельга — столиці князівства — наближалися до мети своєї подорожі, він дедалі більше ставав схожим на туго напнуту струну. Василь Петрович боявся, що не витримає, ось-ось схопиться, кинеться душити Прокопа своїми руками або просто вистрибне на ходу з карети. Він думав і про самого Прокопа, і про графиню Ядвігу, і про свою роль у цій ганебній історії. Дорогою, коли вони починали про щось розмовляти, він відповідав механічно, часто немов спросоння, а коли грали у карти, то майже завжди програвав, бо його думки були зовсім в іншому місці, там, за далекими Карпатами, посеред волинських лісів.
Отже, Прокіп Марушко вирішив так ганебно оволодіти Ядвігою Войцицькою. Звичайно, він міг її викрасти і зґвалтувати. Міг таємно привести до однієї зі своїх резиденцій і спробувати добитися її прихильності. Міг шантажувати донькою. Та глибоко в душі розумів, що тепер йому заказано і перше, і друге, і третє. Перше — тому, що він дедалі дужче закохувався в графиню. Не міг і собі пояснити, чому це відбувається, але нічого не міг вдіяти зі своїм почуттям, зі своїм прагненням, яке вело його за собою. Друге — тому, що відчував: вона, дізнавшись, хто він насправді, ніколи не відповість щирістю, не покохає його так, як він її. О, він добре пам’ятав погляд тієї, іншої, австрійської графині — презирливий, холодний погляд аристократки, убивати яку навіть за цей погляд, який знищував його, не мало сенсу. Не мало, бо це було б ще більшою поразкою, ніж те, що він просто взяв і вийшов. Просто вийшов…
4
Усе йшло, як задумав Прокіп Марушко. Досить швидко здолавши пів-Європи, уже на початку зими вони прибули до трансільванського замку. Карпати лежали вкриті снігом, блищали на сонці вершини, гріла очі мозаїка зелених смерек і сосен на схилах.
Одного разу, уже на під’їзді до замку, Прокіп, який ще у Відні став графом Естерхазі, звелів зупинити карету, вийшов і довго дивився у бездонну синяву над горами, ніби прагнув побачити щось особливе, таке, що сповістить про його майбутню долю.
— А краса ж яка! — звернувся він до Слєпньова.
— Краса, — байдуже згодився той.
«Та пішов би ти куди-небудь», — подумав він і подумки грубо вилаявся.
Щойно вони прибули до замку, граф Естерхазі викликав свого лакея Юзефа. Він наче боявся, що раптом передумає здійснити те, що замислив.
— Графе Войцицький, — сказав він, — я вирішив звільнити вас. Так-так, не дивуйтеся, що я називаю вас графом, віднині ви для мене знову граф. Я особисто відвезу вас до дружини. Ви здивовані?
— Так, — відповів граф Юзеф, і щось здригнулося на його обличчі.
Але він не став ні дякувати, ні питати про щось. Просто байдуже дивився в обличчя того, хто ще недавно знущався з нього.
— Від вас лише вимагається прийняти певні правила гри, — сказав граф Естерхазі, — гри під час поїздки на Волинь, до вашого маєтку.
І він пояснив, що збирається відправитися саме як граф Естерхазі, гість графині Ядвіги. Але щоб вони могли легально перетнути кордон, до графині поїдуть Слєпньов і ще один чоловік, які перейдуть кордон нелегально. Їхнє завдання — привезти від графині офіційне, завірене в повітовій канцелярії і на прикордонній службі запрошення саме графу Ференцу Естерхазі.