Він замовкає, ледь не вимовляє, що її ж убив той самий розбійник у помаранчевій масці.
— А як ти опинився в цього пана? — допитується. Прокіп.
— То ж після смерті пані Гелени її спадкоємці, щоб їм добра не було, — каже заручник, — продали маєток і частину душ.
— Он як, — тепер уже щиро дивується Прокіп і, збагнувши, що йому нічого боятися, знімає маску.
— Ти впізнаєш мене, Архипе? — питає він.
Архип придивляється, блідне на обличчі, відвертається, знову дивиться.
— Боже мій, невже Прокіп?! — ойкає, ледь не зомлівши, Архип. — Невже пан управитель?!
— Авжеж!.. — сміється Прокіп.
Він привозить Архипа до себе в маєток, пропонує випити, і за чаркою вони згадують і згадують. Нарешті Прокіп підходить до того, про що й боявся питати, — про долю Яринки.
— Яринка тоді померла, коли народжувала, — відповів Архип.
— Тоді? — Прокіп відчув, як кров ударила йому в голову. — Коли тоді?
— Та десь через місяць, як ти, ви втекли, вибачте, зникли, — повідомив Архип.
Прокіп був вражений, як, може, ніколи в житті. Виявляється, Яринка не просто сиділа в підземеллі, а мала в собі плід. Його плід, його дитину.
— Розповідай, — звелів Архипу.
З подальшої розповіді він дізнався, що дитина, дівчинка, народилася недоношеною, дуже вже маленькою, ледь живою. Як жартував потім дід-садівник, її можна було купати у невеличкій кварті для молока.
Можливо, ця крихітка і не вижила б, якби не підтримка пані Гелени. Пані пройшла через приниження, якому її піддав Прокіп, і не просто пройшла, а зазнала неабиякого потрясіння, а вона ж була в нього по-своєму закохана. Отож, дізнавшись потім, що Яринка з її волі сиділа в такому страшному ув’язненні вагітною, вона після пологів і смерти Яринки несподівано пройнялася співчуттям до дочки своєї нещасної суперниці. Для маленької Пелагеї терміново знайшли годувальницю, з Проскурова виписали дитячого лікаря, а згодом і знаменитішого медика із самої Варшави. День і ніч не відходила пані Гелена від ліжечка немовляти, весь час молила Бога, щоб ця нещасна крихітка вижила. Вона, здавалося, ладна була віддати за її життя що завгодно. І диво — або майже диво — сталося. Пелагея таки лишилася жити, хоч у дитинстві дуже хворіла. Але вже до років семи-восьми завдяки турботам пані Гелени, яка стала чимось на зразок її названої матері, а також діда, панського садівника, Пелагея була доволі вродливою і доглянутою дівчинкою. Пані Гелена іноді навіть думала, чи не удочерити це невинне створіння, яке стало, як вона вважала, її викупом за гріхи у цьому такому грішному світі. Зустрівшись із Прокопом на балу і спілкуючись із ним потім, Гелена Зайончковська про дочку нічого не сказала. Спершу вона хотіла здивувати Прокопа, але згодом вирішила зробити йому сюрприз. Вона збиралася, коли приїде гостювати до нього в маєток, взяти із собою маленьку Палазю. Уявляла собі Прокопове обличчя, коли той дізнається, кого ж насправді вона привезла із собою як найдорожчий подарунок. Навіть подумувала, чи не стане Пелагея їхньою спільною донечкою. Про нове, щасливе життя утрьох вона потаємно мріяла, коли поверталася додому після балу і гостин у родичів. На жаль, цьому побаченню не судилося відбутися. Саме на тій дорозі Гелену Зайончковську перестріли люди страшного розбійника в помаранчевій масці. Коли ж Гелена Зайончковська загинула за наказом Прокопа, маєток разом із кріпаками поділили її родичі. І даремно дід Пелагеї вмовляв не розлучати його з онучкою.
— Мені садівники не потрібні, — відповів той, кому дісталася Пелагея, — а ось із неї вийде гарна покоївка. Оченята розумні, кмітливі, — і він стиха засміявся.
— Як його ім’я? — спитав Прокіп Архипа.
— Кого?
— Того, кому дісталася моя дочка?
— Здається, шляхтич… почекай, дай згадати, — Архип наморщив лоба, довгенько думав і таки пригадав, — точно, шляхтич Каспрушак.
— Куди він повіз її, не знаєш?
— Та десь, здається, під Рівне чи що.
— Добре, давай ще вип’ємо, — сказав Прокіп.
5
За кілька місяців після тієї розмови шляхтич Матеуш Каспрушак виїде оглядати недавно засіяне поле. Із лісочка, мимо якого він проїжджав верхи на своєму улюбленому коні, прогримів постріл. Прокіп завжди стріляв влучно. Зляканий кінь довго ніс за собою полем тіло Матеуша Каспрушака. Потім він волочив це тіло полем, ріллею, з якої вже витикалися перші червонясті паростки. З погляду слідчого, який прибув із міста, це було дуже дивне вбивство. Ніхто не намагався пограбувати ні самого Каспрушака, ні його маєтку. Куля, яку дістали з тіла, була зі зброї, доступної лише багатим шляхтичам. Розслідування теж багато не дало. У пана Каспрушака не було ворогів серед шляхтян, здатних на вбивство. Якось він посварився зі своїм далеким родичем Тадеком Левончиком, але той на момент убивства був у Кракові, що засвідчили і його слуги, і ще один шляхтич, з яким він їздив туди, отримавши повідомлення про спадщину від свого родича.