— Ти чула про людину в помаранчевій масці? — питає він.
— Так, — відповідає Пелагея, дивлячись на батька занепокоєно і щось підозрюючи.
Тут він і признається, хто він є насправді, розповідає, що йому загрожує викриття і смертельна небезпека. І бачить перед собою доньку, яка чимось нагадує його самого. Доньку, яка ненавидить тих, хто мучив її матір, хто розлучив її з дідусем, якого вона також любила. І чує з полегшенням, що Пелагея погоджується в усьому допомагати батькові. І допомагає. Таємно передає відомості про все, що відбувається у палаці, вербує закоханого в неї садівника, а коли той збирається зізнатися, відчуваючи муки сумління, повідомляє про це батька. Вона, по суті, допомагає підтримувати атмосферу страху, який поселився тоді у маєтку. І хтозна, напевне, після тієї облоги вона, не вагаючись, вирушила б разом із батьком, поділивши його небезпечну долю. Але наступні події: облога маєтку Войцицьких, потрясіння графині Ядвіги і горе маленької Ядзі, в якої забрали тата, жорстокість її рідного батька — сприяють тому, що в душі Пелагеї щось зламалося. Вона відмовляється йти за батьком, але й каже, що ніколи не викаже його. На останній зустрічі в лісі після того, як вона твердо сказала, що залишиться з графинею Ядвігою, Прокіп довго дивиться їй в обличчя. Щось незмірно болючіше, аніж відмова, стискає йому горло, позбавляє мови. Вів не посмів ні затримати її, ні, тим більше, вбити.
— Що ж, прощавай, — сказав він і провів її довгим, сповненим гіркоти поглядом.
Пелагея потяглася до нього, наче хотіла його наостанку поцілувати, та тільки мовчки відвернулася, і він явно бачив, як вона втерла сльозу. Вона пішла поволі, якоюсь старечою ходою і лише за добру сотню кроків озирнулася.
Прокіп відвернувся і скочив у сідло. Так він ще ніколи не гнав коня. Він утікав від самого себе.
Востаннє вони побачилися у Санкт-Петербурзі. Даремно вмовляв Прокіп доньку поїхати разом із ним. Даремно просив її, заглядаючи у вічі, брав її руки у свої. Даремно обіцяв шляхетське, навіть графське і князівське звання, зовсім інше, ніж те, що вона мала, життя. Вичерпавши всі аргументи, він навіть пообіцяв відпустити графа Войцицького, якщо вона того бажає.
— Надто багато крови на ваших руках, щоб я прийшла до вас, — була відповідь.
Прокіп ледве стримував сльози. Він ще не втрачав надії якось переконати її і справді думав, що відпустить графа Юзефа, і це буде вагомий аргумент у його наступній розмові з Пелагеєю. З гіркотою в серці людиною в чорному плащі він покинув свою кровиночку. А вночі Пелагея, його донька, його найрідніша, яку він справді так любив, отруїлася. Зів’яв єдиний пагінець його життя і першого, справжнього кохання. Єдине його продовження, до загибелі якого він також доклав рук.