Хіба що вдалося встановити, що насправді рід Кульчинських, до якого пристав Прокіп Марушко, не походив із п’ястівської, корінної Польщі, як це описувала уже згадана книжка, присвячена шляхетським родам Волинського і Брацлавського воєводств Речі Посполитої. Походив він із Західної Волині, де предки Кульчинських служили колись ще князям волинсько-галицьким. Цікаво, скільки заплатив Прокіп авторам книжки за цю фальсифікацію, яка підносила його в очах варшавської аристократії?
Нічого не дала і спроба простежити генеалогію роду Войцицьких. Вона, власне, не мала прямого розвитку. Юзеф Войцицький виявився останнім представником волинської гілки роду. Його дочки, — рідна Ядвіга і формальна Пауліна, — вийшовши заміж, змінили прізвища.
Ядвіга Войцицька-старша залишила після себе мемуари та багату епістолярну спадщину. Але ні в спогадах, ні в листах немає жодного натяку на подальшу долю людини в помаранчевій масці, Мечислава Кульчинського чи Прокопа Марушка.
Листів до молодшої дочки графиня Ядвіга не писала, а втім, у цьому й не було потреби. Адже Пауліна, вийшовши заміж, жила неподалік від матері, під Луцьком. Вони досить часто бачились, хоча, судячи з деяких мемуарних рядків графині Ядвіги, донька не дуже тепло ставилася до матері. Можливо, щось знала або підозрювала і не могла пробачити матері її гріха і свого справжнього походження. Але, дорікаючи дочці у черствости, графиня ніде не згадувала про її справжнього батька, хіба що лише у минулому часі як про безіменного злочинця, людину в помаранчевій масці. І все-таки щось, як та скіпка, непокоїло мене. «Хоч би ще одна зачіпка, важко уявити, щоб така людина ось так просто канула у небуття», — не раз думав я. Інтуїція мене, на щастя, не підвела. По якомусь часі після завершення роботи над рукописом я все-таки натрапив на останній слід Прокопа Марушка.
Його розшукав один мій добрий знайомий, який побував у Польщі і, знаючи про мої пошуки, завітав до нащадків польської гілки роду Войцицьких. От там, у їхньому родинному архіві, він і побачив цей лист. Казимира Войцицька, далека вже родичка волинських Войцицьких, сказала, що цього листа її покійна бабуся веліла нікому не віддавати ні за які гроші. Це, мовляв, їхня сімейна таємниця. Мій знайомий все-таки упрохав бодай глянути на лист. Пані Казимира дозволила, але тільки поглянути. Вона не знала, що мій знайомий має добру, майже фотографічну пам’ять.
Це був лист графині Ядвіги Войцицької, але не до старшої, а до молодшої дочки. Вона написала його тоді, коли Пауліна поїхала гостювати до своїх родичів у корінній Польщі, а графиня Ядвіга якраз захворіла і, напевне, боялася, що донька вже не застане її живою. Це був лист до доньки, яка, як виявилося, лише одного разу побачила свого рідного батька. Утім, вона не надто добре пам’ятала і нерідного. Граф Юзеф 1811 року пішов добровольцем у польський легіон, який сформувався у так званому Великому герцогстві Варшавському на підтримку Наполеона, і загинув під час походу імператора на Росію.
Я читав кілька листів Ядвіги Войцицької, і мені завжди здавалося, що вони, навіть якщо вона писала про щось не надто важливе, скажімо, про деталі свого життя, про мандрівки до родичів, зберігають якусь невимовлену таємницю. Таємницю у самому стилі листа, у легкому, немов летючому почеркові. І я спитав приятеля, чи не було і в нього такого дивного відчуття, коли він тримав у руках лист цієї жінки. Жінки, котра відіграла таку велику і дивну роль у житті Прокопа Марушка, — людини з особливою долею, — який мав у своєму житті п’ять, а може, і більше масок, якому хочеться заздрити в чомусь, але й жаліти його, і здригатися, згадуючи про все, що пережив і що зробив він. У тому числі, що він зробив із графинею Ядвігою.
— Мені здавалося, що я йду гарним осіннім лісом і, знаючи, що вже заблукав, боюся собі в цьому зізнатися, — сказав мій приятель. — Але так само милуюся цим лісом, його золотом і мені, зізнаюся, не хочеться, щоб ця дорога в нікуди закінчилася, хоч я знаю, що десь є і справжня дорога.
— Ніколи не подумав би, що ти поет, — зауважив я.
— Ні, — сказав мій добрий знайомий. — Справжня поетеса — графиня Ядвіга. Хоч, здається, її твором було саме її життя. Вона шукала в ньому істину. Шукала, як могла. Як могла шукати жінка…