Нарешті сталося те, до чого йшлося, — мати не повернулася. Дванадцятирічний Прокіп і шестирічна Марійка, яка сама боялася лишатися вдома, пішли шукати матір. Прокіп із раннього дитинства добре знав ліс, тому й серед ночі вони не заблукали. Хоч як гукали-кликали, мати не відгукувалася. Тільки десь неподалік моторошно кричала сова. Зрештою втомлені і злякані діти вернулися до хатини. Там і протремтіли цілу ніч. Вранці, ще трохи пошукавши, діти пішли до діда. Старий Трохим ударив на сполох, люди прочесали ліс, але дарма. Знайшли ж Євдокію вже наступного дня поряд із хатою, на дні викопаної покійним Корнилом калабані, з якої його дружина брала воду, коли прала. Можливо, увечері, черговий раз шукаючи чоловіка, вона просто спіткнулася. Хтозна…
Осиротілих онуків Трохим забрав до себе. Тут і почалося його зближення з Прокопом. Швидкий, непосидючий, такий, що любив в усе сунути свого цікавого носа, розумний не за віком Прокопчик припав дідові до душі. Він учив онука запрягати коней, правити ними, вчив правильно ставити плуга, коли ореш, столярувати. Довгими зимовими вечорами вони разом співали старовинних пісень, а дід розказував і про гетьмана Мазепу, якому в юності довелося послужити, і про мандрівку з паном аж до Варшави. Прокіп слухав діда, широко розплющивши очі. Далекі краї здавалися зовсім близькими, може, за полем, що підступає до дідової хати. Він дивився на полум’я свічки або вогонь у печі, і той відбивався в його очах мерехтливим покликом.
Але ж небожа незлюбив молодший син Трохима Каленик, який вигнався в статурного, міцного, але доволі похмурого і занудного парубка. Каленик, помітивши, яка любов прокинулася в батька до Прокопчика, почав боятися, щоб старий Трохим не віддав частину господарства улюбленому онукові, котрий, як йому здавалося, дорослішав швидше, ніж кашу їв. І Каленик дедалі частіше не тільки прискіпувався до небожа, а й не раз штурхав його та обмовляв. Прокіп дивився на дядька спідлоба, у грудях уже закипала злість, та мовчав, бо в їхній родині панував звичай шанувати старших. Прокопу пішов п’ятнадцятий рік, коли Трохим несподівано впав із драбини, по якій поліз лагодити дах на хаті. Пізніше він звинувачував сина, що той підпиляв сходинки на драбині. Він довго хворів, скаржився на біль у боці, а якось сказав, що відчуває — незабаром помре. Злагодивши воза, відвіз онучку Марійку до старшої доньки і зятя-священика, попросив їх доглянути сиротину. Вернувшись, покликав Прокопа і довго говорив із ним, знову розповідав про свою мандрівку до Варшави, про те, як не відважився колись разом із гетьманом Мазепою піти в далекий турецький край, аж до Дуная. Він подивився на свою жінку, яка геть постаріла і ледве пересувала ноги по хаті, і прийняв рішення. Наступного дня він привів онука до пана Моджиєвського, ще старішого, ніж сам, і попросив узяти Прокопа козачком.
— Він вам, пане, служитиме ліпше, ніж я, — сказав, чи не вперше в житті покірно схиливши голову.
— Сподіваюся, — стиха засміявся пан Моджиєвський.
— Гадаю, ти тут не пропадеш, — такі були останні слова Трохима, сказані внукові на прощання.
Менше ніж за півроку, доволі відмучившись, він справді помер.
III. Невидима облога
1
Предок Юзефа Войцицького, який збудував палац у сімдесятих роках шістнадцятого століття, був із багатих полоцьких бояр, котрі в чотирнадцятому столітті почали служити Литовській державі. Але коли остання остаточно об’єдналася з Польщею після другої (Люблінської) унії 1569 року в єдину Річ Посполиту, представник цього роду, який жив тієї пори, вибрав службу в польського короля, на землях, які стали польською територією. Стах Войцина став Станіславом Войцицьким. За вірну службу й участь у війні з турками, на яку віддав значну частину свого майна, його удостоїли графського титулу. Ще до того серед волинських лісів, де Войцини скупили кілька сіл у князів Чорторийських, Станіслав Войцицький почав будувати один зі своїх палаців, якому потім судилося залишитися єдиним. Місце було гарне — неподалік ніс свої води Стир, маєток знаходився не дуже далеко від воєводського міста, майже поряд із Чорторийськом — якийсь час столицею впливових удільних князів, які й дали місту своє ім’я. А з Чорторийськими Войцицькі були не тільки сусідами, а з часом і поріднилися. Донька Станіслава стала дружиною одного із представників князівської сім’ї — Борислава.
Але цим родам судилася різна доля. Наприкінці XVIII століття рід Чорторийських залишався одним із наймогутніших і найбагатших у Речі Посполитій і став не останнім у Російській імперії. Волинська ж гілка роду Войцицьких (був ще один Войцицький — небіж Станіслава, також граф, який після Хмельниччини переселився до корінної Польщі) занепала. В останні роки життя батька Юзефа — Броніслава — у володінні Войцицьких залишалося одне більш-менш пристойне село (ще одне він віддав старшому сину, який жив у Варшаві) та хутір. Така ось спадщина дісталась Юзефу. Та ще дуже занедбаний палац на додачу.